В лісі, на схилі гори, жила ватага мавп. Одного місячного вечора спустилися вони до підніжжя, щоб удосталь погратись на великій галявині. Бігають собі поміж деревами та кущами, стрибають, з цікавістю розглядають усе довкола…
Одне маленьке мавпеня видряпалося на дерево і побачило внизу під собою криницю. Хутко спустилося воно на цямрину і зазирнуло всередину. Ой ли-шечко! Там на самому дні сяяв повноликий місяць. Злякалося мавпеня: адже коли місяць потоне, то в лісі стане зовсім темно. Щодуху кинулося воно до ватаги.
— Біда! Біда! —гукало мавпеня.— Місяць упав у криницю!
Велика мавпа підбігла до криниці і зазирнула всередину. Ясне коло місяця справді виблискувало на дні.
Скликала вона всю ватагу й каже:
— Справа кепська! Місяць упав у криницю. Треба якось дістати його звідти, поки він не потонув.
— Лізьмо на дерево! — запропонувало мавпеня.— Почіпляємося одне за одного і довгим ланцюгом спустимося прямо в криницю. Так і витягнемо його звідти.
Порадилися мавпи і вирішили, що пропозиція слушна. Позалазили на дерево. Одна мавпа міцно вхопилася задніми лапами за гілляку, що простяглася над криницею, і повисла вниз головою. До неї причепилася інша мавпа, взявшись своїми задніми лапами за передні старої. Так, тримаючись одна за одну, мавпи повисли довгою вервечкою над криницею. Останнім у цьому довгому ланцюгу було мавпеня.
— Чудово! —закричало воно з криниці.— Зараз дістану!
Спустило передні лани вниз, та замість місяця вони зачерпнули повну
пригорщу води. У криниці колами пішли хвилі. Місяць розпався на дрібні цятки і розплився в усі боки.
— Ой лишечко! Місяць порвався! — заголосило мавпеня.
Велика мавпа почула це і сердито мовила:
— Оце так помічники! Навіть такої дрібниці не здатні зробити! Порвали на шматки місяць! Що ж нам тепер робити?
Невдовзі в криниці хвилі уляглися, і ясне коло місяця знову опинилося на своєму місці.
— Не хвилюйтеся,— зраділо мавпеня.— Місяць знову цілий.
Воно ще раз простягло лани вниз, та й цього разу в жмені замість місяця була вода, а світле коло розділилося на кілька світлих плям. Лапи мавпеняти ще кілька разів пірнали у воду, щоб виловити хоч уламки місяця, та надаремно.
— Що ж мені робити? —запхикало в розпачі мавпеня.— Тільки торкнешся цього місяця, а він враз розпадається. Ніяк його в руки не візьмеш.
— Доки ми висітимемо? Вже лани болять! — почали ремствувати інші мавпи.
Велика мавпа задерла голову й глянула на небо. Звідти до неї усміхався ясний повний місяць.
— Погляньте! — звернулася вона до всієї ватаги. — Місяць спокійнісінько висить собі на небі, а там, у криниці, певно, його відображення. Вилазьте, дурні, мерщій сюди!
Усі мавпи послухали її і хутко повилазили з криниці. Потім посідали на розлогому гіллі і, весело сміючись, позирали на ясне коло повного місяця.