Жили в одному селі дві баби. Одна жила по одну сторону ріки, інша – по другу. Далеко йшла чутка про їхні сварливі характери. Ще не встигне зійти сонечко, а вони вже тут як тут на березі річки – сперечаються, сваряться до самого вечора. І ніхто не знає, чого вони кричать, чого ніяк не поділять.
У однієї з бабусь була внучка. Набридло їй слухати день у день лайку, і каже вона бабусі:
– Не ходи ти до річки, бабусю, не треба сперечатися з сусідкою, вгамується вона.
– Що ти, що ти, внучко! Як же я цю відьму без відповіді залишу? Я не спущу їй ні одного слова! – відповідає стара.
Але ось захворіла одного разу бабуся і злягла.
Рано вранці почула дівчинка лайку сварливої сусідки-бабусі. Спустилася вона до річки і стоїть, немов німа, слухає злоязику стару.
– Гляньте на цю, на цю … на віслюку сиділа, осла поганяла! – закричала стара на дівчинку. – Від горшка два вершка, а ще величається, словом не озветься, негідниця! Стривай, доберуся зараз до тебе.
Підібрала вона поділ сукні і спустилася в річку. Річка неглибока, та каміння моховиті, слизькі. Дошкандибала сварлива до середини, посковзнулася і впала в воду.
Дівчинка пошкодувала стареньку, кинулася їй на допомогу. Підхопила її під руку, вивела на берег і посадила на сухий камінь. Поправила старій волосся, пов’язала їй на голову хустку.
Стара спершу мовчала, а потім зі сльозами глянула на свою рятівницю і гірко заплакала. Соромно їй стало перед маленькою дівчинкою.
З тих пір жодного поганого слова не вимовила стара. І знайшли спокій односельці.