Жив колись король з королевою, і був у них один єдиний син. Ось підріс королевич, і король з королевою влаштували свято. Скликали вони на бенкет найшляхетніших людей зі всього королівства. Засвітилися вікна вогнями, заблискали білі палати сріблом, золотом і дорогими самоцвітами. Опівночі гості розійшлися по будинках, а королевич вийшов погуляти в гай, де зростали старі липи. Зійшов місяць, стало видно, як вдень, королевичу не спалось. Гай стояв, немов зачарований, – товсті стовбури старих дерев відкидали темні тіні, а місячне світло, пробивалося крізь листя, малювавало на землі химерні візерунки. Королевич задумавшись йшов по м’якій траві і не помітив, як вийшов на галявину. Дивиться, а на галявині осяяна місячним світлом, стоїть маленька фея в білому вбранні, і сяє на ньому золоте шиття. Довге волосся її розкидалося по плечах, а на голові виблискує золота корона, обсипана коштовними каменями. І була ця фея зовсім крихітна. Немов лялечка! Зупинився королевич і очей від неї відвести не може. А вона раптом заговорила, і голосок її задзвенів як срібний дзвіночок:
-Прекрасний королевичу! Мене теж запросили на свято, та не посміла я в гості до тебе прийти, – дуже вже я маленька. А тепер ось хочу поздороватися з тобою при місяці, світло його замінює мені сонячні промені!
Сподобалась королевічу маленька фея. Нічна чарівниця анітрохи не налякала його. Підійшов він до маленької феї і узяв її за руку. Але вона раптом вирвалася і пропала. Залишилася в руці у королевича лише її рукавичка така крихітна, що королевич насилу натягнув її на свій мізинець. Сумний, повернувся він в палац і нікому ні словом не обмовився про те, кого бачив в старому гаї.
На другу ніч королевич знову пішов в гай. Ходить він при світлі яскравого місяця, все шукає маленьку фею. А її ніде немає. Засумував королевич, вийняв із-за пазухи рукавичку і поцілував її. І в ту ж мить перед ним з’явилася фея. Королевич до того зрадів, що і сказати не можна! Серце у нього в грудях так і застрибало від щастя! Довго вони гуляли при місяці, весело балакали один з одним. І диво! Поки вони розмовляли, маленька фея на очах у короля помітно підросла.
Коли прийшла їм пора розлучатися, вона була удвічі більша, ніж в минулу ніч. Тепер рукавичка не налізала їй на руку, і фея повернула її королевичу із словами:
– Візьми рукавичку в заставу і гарненько бережи її.
Сказала – та в ту ж мить зникла.
– Я зберігатиму твою рукавицю у себе на серці! – вигукнув королевич.
З тих пір щоночі королевич і фея зустрічалися в гаї під старими липами. Поки світить сонце, королевич місця собі не знаходить. Цілісінький день сумує він по своїй феї, чекає не діждеться, коли ніч настане і місяць прогляне, і все ворожить: “Чи прийде сьогодні моя фея?” Королевич любив маленьку фею все сильніше і сильніше, а фея кожну ніч ставала все вищою. На дев’яту ніч, коли настав повний місяць фея порівнялася зростом з королевичем.
– Тепер я приходитиму до тебе всякий раз, коли місяць випливе на небосхил! – весело промовила фея ніжним своїм голоском.
– Ні, дорога моя! Не можу я без тебе жити! Ти маєш бути моєю. Я тебе зроблю королевою!
– Милий мій! – відповідає йому фея. – Я буду твоєю, але ти повинен мені обіцяти, що все життя любитимеш лише мене одну!
– Обіцяю, обіцяю! – не замислюючись, закричав король. – Обіцяю завжди любити тебе одну, а на інших і дивитися не стану.
-Добре! Лише пам’ятай – я буду твоєю лише до того часу, поки ти залишатимешся вірний своєму слову.
Три дні опісля зіграли весілля. Запрошені не могли надивиться на красу маленької феї.
Щасливо прожили королевичь зі своєю молодою дружиною сім років, як раптом помер старий король. На похорони зібралося народу видимо-невидимо. Біля труни його проливали сльози найкрасивіші і знатніші жінки королевства. І була серед них одна чорноока красуня з рудим волоссям. Не молилася вона богові, не оплакувала покійного короля, а невідступно переслідувала поглядом молодого короля. Король помітив, що красуня з рудим волоссям очей з нього не зводить, і це здалося йому незвичайно приємним.
Коли похоронна процесія рушила на кладовище, король, який вів під руку свою дружину, тричі поглянув на чорнооку красуню. Раптом дружина його заплуталася в спідниці і трохи не впала.
– Ой, поглянь, плаття стало для мене задовгим! – вигукнула вона.
І справді… Лише королеві і невтямки, що його дружина стала менша ростом.
Старого короля поховали, і всі рушили назад в палац. А рудоволоса красуня слідувала за королем по п’ятах, ні на крок не відставала, та і він на неї поглядав крадькома. Так і не помітив королевич, що його дружина знову перетворилася на маленьку фею. А як тільки увійшли в старий гай, фея і зовсім зникла. Король одружувався на рудоволосій красуні з чорними очима. Та прожив він з новою дружиною лише три дні щасливо. Спочатку зажадала вона купити їй діамантове ліжко. А там і пішло… То одне їй подавай, то інше, та всі такі чудасії яких ні у кого немає. А якщо, траплялося, не виконає король її побажання, красуня відразу в сльози, і плакати, і лаяти мужа. До того набридли королеві примхи жадібної красуні, що вигнав він її з дому…
Лише тоді зрозумів король, що він наробив. Тужить він, зітхає по маленькій феї. І знову, лише випливе місяць на небосхил, йде король в гай, де ростуть старі липи, і кличе свою милу, добру фею. Шукав її король, шукав, кликав свою фею, кликав і постаріти встиг, чекаючи її.
Та лише маленька фея так і не повернулася до нього…