Сіли два зайчики в ліску під берізкою, гріються на сонечку і розмовляють.
А в ліску так гарно! Мушки гудуть, одна за одною ганяються, крильцями видзвонюють, ніби сміються. А там дрізд посвистує, хлопчика Пилипка передражнює:
– Пюліп! Пюліп!
А Пилипко по вереску з кошиком ходить, на боровики задивляється. Ще далі зозуля кує.
Ну так світло, тепло, весело!
Та невесело зайчикам, невесела в них розмова.
– Ой, яка гірка доленька наша! – каже один зайчик. – Бійся щодня, тремти щогодини, усе прислухайся, чи не ходить ворог твій близько
– А скільки в нас ворогів! Хто тільки не кривдить нас, бідних зайчиків! Кривдять нас люди, кривдять звірі, навіть, птахи-хижаки: шуліки, сови, пугачі – і ті нас, зайчиків, зневажають.
– І як боронитися нам від лютих наших ворогів? Чим рятуватися? Одна тільки надія на нашініжки: визволять з біди – наше щастя, а не визволять – пропала наша шкурка!
І гірко заплакали зайчики. Плачуть і сльози лапками втирають.
– Хіба ж можна жити нам на світі? – каже другий зайчик. – Ніхто не боїться нас, ну, зовсім ніхто! Мабуть, підемо та у воду кинемось!
Наплакалися, нагорювалися бідні зайчики і пішли до озера топитися з горя. Прийшли до озера, зупинилися, попрощалися. До самого берега підійшли, щоб у воду кинутись, аж бачать – стриб жаба на купину: побачила зайчика і злякалася.
– Еге, – каже один зайчик, – є ж на світі створіння, що й нас бояться. Мабуть, їм ще важче на світі жити.
Глянули зайчики один на одного та й побігли назад у лісок.