На півночі Англії у графстві Йоркшир жив колись великий чарівник. Він розмовляв усіма мовами і знав таємниці Всесвіту. Була у нього величезна книга у палітурці з чорної телячої шкіри з залізними застібками і залізними кутиками. Книга ця була прикута ланцюгом до столу, а стіл прибитий намертво до підлоги, коли чарівникові хотілося почитати книгу, він відмикав її залізним ключиком. У книзі були зібрані таємниці темного царства духів, які лише він один розумів.
Чарівник мав учня безголового хлопчиська, котрий допомагав своєму вчителеві, але йому суворо заборонялося відкривати чорну книгу та навіть заходити до таємних покоїв учителя.
І ось одного разу, коли чарівника не було вдома, учень не втерпів і прокрався в його покої. Там він побачив дивовижні жбанки і пляшечки, якими користувався вчитель, коли хотів перетворити мідь на золото і свинець на срібло; і всевидюще дзеркало: коли чарівник дивився в нього, бачив усе, що діється на світі; і чарівну мушлю: варто було прикласти до неї вухо, і він чув геть усе, що хотів почути.
Даремно учень марудився з баночками та всілякими пляшечками: йому так і не вдалося одержати з міді золото, а зі свинцю – срібло. Марно дивився він у чарівне дзеркало: у ньому пропливали лише хмари і підіймався дим. А в мушлі глухо шуміло, ніби далека морська хвиля била у невідомий берег.
“Нічого в мене не виходить, – подумав учень, – бо я не знаю заклинань, що записані в книзі. А вона замкнена”.
Він ще раз глянув на неї і побачив, що книга не замкнена: вчитель забув вийняти ключ із замка. Хлопець швиденько відімкнув її. На одній сторінці текст був написаний червоним, на другій – чорним чорнилом. Юнак провів пальцем по рядкові й уголос прочитав кілька слів.
Раптом кімнату заполонила темрява, будинок задрижав, гуркіт грому прокотився покоями, і перед учнем постало жахливе страховисько, з пащі якого вилітало полум’я, а очі світилися, як два смолоскипи. Це був диявол Вельзевул, котрий служив чарівникові. Хлопець випадково викликав його заклинанням.
– Наказуй! – заревів диявол.
Хлопець закляк на місці, волосся у нього стало дибки.
– Наказуй, а то я тебе задушу!
Та юнак не міг і слова мовити. Тоді злий дух вхопив його за горло і, обпалив своїм вогненним диханням, і прокричав:
– Наказуй!
– Полий он ту квітку! – у відчаї наказав хлопець перше, що спало йому на думку, і показав на герань.
Дух одразу зник, та через мить повернувся з бочкою води і вилив геть усю воду на рослину. Потім знову зник і знову повернувся з бочкою води на спині. І так раз у раз зникав і повертався, і все лив воду на герань, доки води в кімнаті не набралося по кісточки.
– Досить, досить! – благав юнак.
Та диявол не слухав його: він все носив і носив воду – адже учень чарівника не знав заклинань і не вмів проганяти духів.
Вода все прибувала. Ось вона уже дійшла до пояса. А Вельзевул безнастанно носив і носив повні діжки і поливав герань. Незабаром вода піднялася хлопцеві до підборіддя, і він виліз на стіл. Потім вона підступила до самих вікон, забилася об скло. Та дарма хлопець благав зупинитись – злий дух не вгамовувався.
Він і досі носив би воду, поливаючи герань, і, напевно, залив би увесь Йоркшир, та, на щастя, чарівник згадав, що забув замкнути свою книгу, і повернувся. І саме тоді, коли вода вже підступала юнакові до підборіддя. Чарівник увірвався до своїх покоїв, вигукнув заклинання і повернув Вельзевула в його пекельну домівку.