Оженився один парубок з лінивою жінкою. Не робила вона нічогісінько ні вдома, ні в полі. Бувало, вийде в поле льон брати, ляже і спить. Усе відкладає роботу на другий день ще й приказує:
– Це на завтра, а це на післязавтра, а на сьогодні немає роботи.
Так день за днем пробайдикувала, а льон лишився на полі невибраний. Тільки невеличкий снопик приніс чоловік додому, висушив, вим’яв і велів молодій дружині прясти. А та знову відмовляється:
– Та у мене мотовила немає, як же я прястиму?
Зібрався чоловік у ліс вирізати хоч якесь мотовило. Ледаща жінка й собі до лісу побігла. Вилізла на ялинку й чекає, поки чоловік прийде. Коли він підійшов і став деревце на мотовило рубати, вона змінила голос та й гукає:
– Хто мотовило зрубає, у того жінка помре! Хто мотовило зрубає, у того жінка помре!
Почув чоловік ці слова і чимдуж додому: не хотів, щоб його жінка померла.
Прийшов, а жіночка його вже тут як тут – вдома. Ще й питає:
– А де ж мотовило?
Він і каже:
– Подумай тільки! Добра чарівниця попередила мене: «Хто мотовило зрубає, у того жінка помре». Чи ж я заради отого мотовила мав тебе хоронити? Краще вже не треба ні мотовила, ні прядіння!
Ледащиці дуже сподобалась чоловікова відповідь. Немає мотовила – вона й не пряде. Так вона нічого й не робила. Зносила всю одежу,– уже одна сорочка лишилася, та й та ледве тримається на спині – така порвана була.
Якось прийшли молоді на весілля запрошувати. Ледача жінка й собі стала готуватися на весілля з чоловіком. А що не могла вона у драній сорочці на люди поткнутися, послала чоловіка до родичів сорочку позичити. А сама затопила піч – пирогів на весілля спекти. Пішов чоловік, але йому замість сорочки дали білу гуску. Несе її під пахвою.
Жінка здалеку побачила, що в чоловіка щось біліє під пахвою, і подумала, що то сорочка. Скинула вона швиденько стару порвану сорочку, кинула в піч і спалила. Прийшов чоловік і показує їй гуску. Зажурилася гірко жінка: зосталася без сорочки, а так же хочеться на весіллі побувати. Сидить, плаче, не знає, що їй робити.
І надумав чоловік провчити її за безпросвітне ледарство. Запряг коня, приніс сніп соломи та й каже:
– Можемо поїхати, але тобі доведеться трошки потерпіти. Згодна?
Погодилась ледащиця. Чоловік обв’язав її соломою, поклав на передок, сів на неї зверху та й поїхав на весілля. Приїхав, поставив воза на подвір’ї, а жінку в снопі поклав недалеко від дверей, напроти вікон. Десь-колись вийде з хати, подивиться, як вона там, просуне крізь солому щось поїсти та й піде. А вона все просить і просить – то їсти, то пити.
Випили гості, повеселішали, вийшли на подвір’я, дехто й на снопі посидів. Але що ледащиці робити: лежала ледь жива та й годі. І так їй допекло, що стала просити чоловіка, щоб він її додому віз. Пообіцяла, що й льон братиме, аж горітиме у неї в руках, а прястиме так, що аж курява полетить. Як стала проситися, зрозумів чоловік, що вже її провчено. Вкинув її знов у віз та й поїхав додому.
І зробилася ледача жінка працьовита. Стали її усі в гості запрошувати, і йшла вона туди завжди у новій гарній сорочці. А в гостях ніколи не засиджувалася, поспішала, щоб дома щось зробити.