Було це ще тоді, коли світ був молодим, а мудрість не треба було шукати за сімома морями. Вона літала в повітрі, як тополиний пух, і кожен міг набрати її повні жмені.
Та що легко дається – те мало цінується. Почали люди розкидатися Божим даром. Хтось загубив мудре слово по дорозі на ярмарок, розмінявши його на барвисті стьожки. Хтось проміняв глибоку думку на солодкий пряник. А хтось і зовсім викинув мудрість у багнюку, бо від думок голова боліла, а жити дурнем було легше й веселіше.
Подивився на це Творець із високого неба і зажурився.
– Не діло це, – промовив Він. – Скарб, що валяється в пилюці, ніхто не шанує. Треба сховати мудрість так, щоб дісталася вона лише тому, хто готовий потрудитися.
Зібрав Господь усю розгублену людську мудрість, що вітром по полю ганяла, і зліпив її докупи. Надав їй форми людського мозку – звивистого, складного, – щоб пам’ятали люди, де думка народжується і живе.
А щоб вітри знову не розвіяли цей скарб, і щоб ледачі руки його не бруднили, сховав Він той "мозок" у міцну, дерев’яну шкаралупу, тверду, мов камінь. А зверху ще й зеленим гірким кожухом вкрив, щоб одразу в руки не давалася.
Розвісив Він ті плоди на розлогому дереві й сказав:
– Відтепер мудрість не буде даром. Вона – як цей горіх. Зовні – неприступна й закрита. Хочеш пізнати істину – натруди руки. Хочеш смачної середини – май терпіння розбити тверду оболонку.
З того часу так і повелося. Хто ледачий – подивиться на твердий горіх, спробує раз, поб’є пальці та й піде геть ні з чим. А хто наполегливий, хто не боїться труднощів – той розлущить камінь і знайде всередині зерно, схоже на людський мозок. І смак у нього особливий – смак заслуженої нагороди.
Бо справжнє знання ніколи не лежить на поверхні – воно завжди всередині, під захистом праці й терпіння.