Ворона підгодувала троє молодих воронят, що ще не могли самі літати, та й гадає собі: «Ану, я їх випробую, котре з них найсправедливіше». Каже вона до них так:
– Діти, ми на цім дереві не утримаємося, бо завтра це дерево хоче господар зрубати; сьогодні його призначив до зрубання, тому я вас мушу попереносити на друге місце, он там за ту широку ріку.
Діти кажуть:
– Най буде.
Ворона бере в лапи найстаріше вороня і несе. Серед води питає:
– Синку, чи будеш ти так мене годувати на старі літа, як я тебе? Чи будеш мене, – каже, – так годувати і переносити, де треба, як я тебе переносю?
А воронятко каже:
– Ой, чому ні! Буду, мамко!
А ворона пустила його до ріки і вернулася по друге та й так само пустила його до ріки, бо і то так обіцяло, як перше, а вона знає, що то за мудрість. Вертається та ворона за третім і питається і цього так, як тих двох, що вже потопилися. Але це третє каже:
– Ненько, я не можу вам це обіцяти, бо і я буду мати тоді таких самих діти, як ви, і мусю їх так годувати, як ви нас годуєте, то їх опустити не можу і вам цього не обіцяю.
Тоді ворона сказала.
– То ж ти – вірна моя дитина, ти правду сказала, то я тебе перенесу і догодую. А тих двох я потопила, бо були брехливі, бо обіцяли, що будуть мене так на старість годувати, як я вас годую.