Жив колись багатий і могутній імператор, який управляв добрим та відданим йому народом. Однак імператор не відчував себе щасливим. Він був нестриманим, нетерплячим, постійно злився, а часто навіть бував жорстоким.
Одного разу він оголосив війну сусідній країні, солдати за наказом кинулися в бій. Билися героїчно і, врешті-решт, перемогли. Однак це не принесло задоволення імператорові, він надалі почувався нещасливим. Тоді оголосив нову війну, в якій знову здобув перемогу.
Відтак було ще багато воєн, але він увесь час був сумний, як і його народ.
– Що з вами коїться? – запитував, несучись на своєму чудовому коні. – Звідки цей смуток на ваших обличчях?
Люди з пошаною кланялись йому, але ніхто не відважувався сказати правду. Хоча вони завжди перемагали, їх виснажили війни.
Дівчинка, котра співає
Якось увечері, проїжджаючи на коні через одне село, імператор почув тихі звуки, що нагадували шелест дощових крапель по листі дерев. Роздивившись довкола, він побачив дівчинку, котра працювала в садку та співала. Вона була так захоплена роботою, що навіть не зауважила великого імператора, котрий спинився перед нею.
Спочатку це розгнівало правителя. Невже він, такий гордий і могутній, має принижуватись, щоб дівчинка звернула на нього увагу? Але в співі було щось таке, що змусило його мовчати. Він покашляв, почовгав ногами, щоб дівчинка помітила його. Вона неквапливо повернула голову, побачила імператора, вбраного в дорогі шовкові шати. Правитель, дивлячись на миле і ясне личко дитини, відчув, що його злість на свій сумний та мовчазний народ розвіялась.
Дівчинка підвелася і, вклонившись, подала йому кошичок із насінням.
У першу мить його обурило те, що піддана посміла піднести йому такий скромний дар. Він узяв кошичок, однак не подякував їй, навіть не усміхнувся та поїхав далі.
У задумі імператор повільно їхав до свого палацу. Тієї ночі спав, поклавши кошичок насіння біля подушки. Уранці, прокинувшись, відчув велику силу й енергію. Імператор був готовий до бою, проте того дня не було жодної битви. Він мав інші плани.
Потрібно дивитися серцем
– Сівба – заняття не для імператора, – сказав, узявши кошичок з насінням, сам собі імператор. – Але це краще за битву з беззахисними людьми.
Народ онімів зі здивування, побачивши, що імператор працює в саду, який був навколо палацу. День у день, тиждень за тижнем, місяць за місяцем він доглядав свої рослини, не зважаючи на спеку та холод.
Настала весна. У саду було багато запашних квітів.
Бджоли гуділи, пташки співали, люди, йдучи вулицями, раділи сонечку. А де ж імператор? Він так багато працював, щоб створити цей чудовий сад, чому ж немає його тут? Чому не тішиться разом зі своїм народом?
А імператор був на самоті. Тримав у руці квітучу гілочку і сльози, як град, котилися йому з очей. Він ніколи не розумів, чому весна так ощасливлює всіх, окрім нього. Колись цього не розумів, але цього року було інакше. Він працював у поті чола, щоб виростити гарний сад і понад усе прагнув пізнати таємницю щастя.
Йому здалося, що чує лагідний, тихий шепіт дівчинки. Вона заохочувала його дивитися, дивитися серцем на квіти й трави, на пташок і на небо, на працьовитих комашок і на усміхнених людей. Раптом імператор побачив, що все навколо нього зовсім інше, що ніколи раніше подібного він не бачив. Велика радість наповнила його серце: він побачив барви, які виблискували на сонці, відчув п’янкий аромат квітів. Імператор уперше в житті був насправді щасливим і зрозумів, що любить свій народ.