Був собі колись бідний селянин і мав він повну хату дітей. Та не мав їх чим годувати і в що одягати. Всі його діти вдалися гожі, як рожі, а найкраща – найменша дочка. Така вже гарна, що й словами не скажеш.
Якось пізно восени, в четвер увечері, надворі знялася страшна буря. В непроглядній пітьмі дощ лив потоками, а вітер так завивав і гудів, що в їхній старенькій хатині аж крокви на даху тріщали. Батько з матір’ю і всі діти сиділи кружка біля відкритого вогнища, і кожне щось робило. Коли це чують – знадвору хтось тричі постукав у шибку. Селянин вийшов з хати подивитися, що там за гість прибився до них у таку негоду. Відчинив він двері, а перед ним стоїть велетенський білий ведмідь. Побачив його селянин і аж похолов з ляку.
– Добрий вечір,– привітався ведмідь.
– Добрий вечір,– відповів селянин.
– Я прийшов спитати, чи не віддаси ти мені свою найменшу дочку. А за це ти станеш такий багатий, як тепер бідний,– сказав білий ведмідь.
Почув це селянин і дуже захотів розбагатіти. Але відповів ведмедеві:
– Запитаю в дочки, як вона схоче, так і буде.
Вернувся він до хати та й каже:
– Там надворі стоїть велетенський білий ведмідь і просить віддати йому нашу найменшу дочку, а за це обіцяє зробити нас такими багатими, як ми тепер бідні.
Почула дочка, що від неї хочуть, і затялася:
– Ні, я з ним нізащо не піду.
Вийшов селянин надвір і домовився з ведмедем, що спробує вблагати свою дочку.
– Прийди,– каже,– по відповідь за тиждень, увечері другого четверга, може, щось і вийде.
І почали всі вмовляти дівчину. Батько з матір’ю, сестри з братами день у день казали, які вони могли б стати багаті і як їй самій було б добре. І нарешті вмовили. .
Заходилась дівчина готуватися в дорогу. Вона вмилася, розчесала коси, випрала й полатала свою стареньку одежу і зв’язала у клуночок те, що хотіла взяти з собою.
Другого четверга ввечері білий ведмідь знов прийшов до них, як і до-мовився з селянином. Дівчина взяла свій клуночок, покірно сіла йому на спину та й поїхала.
їдуть вони, їдуть, а ведмідь і питає:
– Ти не боїшся?
– Ні, не боюся.
– От і добре. Тримайся тільки міцно за мою вовну.
Довго віз ведмідь дівчину, то чагарями, то густим лісом, і нарешті дісталися вони до високої гори. Ведмідь постукав у неї, гора розступилась, і вони опинилися в замку. А там у всіх покоях ясно горить світло, все блищить золотом і сріблом, аж очі в себе вбирає. У великій їдальні стоїть уже накритий стіл і аж угинається від смачних страв і солодких напоїв.
Ведмідь дав дівчині срібний дзвоник та й каже:
– Коли тобі чогось буде треба, подзвони в нього і матимеш геть усе, що схочеш.
А сам пішов собі геть.
Поки дівчина попоїла, настав пізній вечір. Після довгої дороги її почав змагати сон, захотілося лягти. Вона подзвонила в срібний дзвоник
1 не встигла ще висловити свого бажання, як опинилася в спальні, де стояло розкішне, м’яке ліжко з шовковими перинами та подушками і завісою з золотими торочками. Все решта в тій спальні також було з золота й срібла.
Коли дівчина погасила світло й лягла в ліжко, то почула, що в другій кімнаті хтось ходить. Хода наче була не ведмежа, тому вона тихенько прочинила двері й обережно зазирнула туди. І хоч було темно, вона все-таки побачила, що ведмідь скинув із себе шкуру й став високим струнким хлопцем. Але який той хлопець на вроду, їй не видно було.
Таке відбувалося щоночі. Коли дівчина гасила світло, ведмідь скидав із себе шкуру й ставав хлопцем, а як починало світати, знов натягав її, обертався у білого ведмедя і зникав десь на цілий день.
Довго дівчина розкошувала так у гірському замку. Але потім її почала брати нудьга. Вона цілими днями була сама й тужила за батьком, за матір’ю, за сестрами і братами. Ведмідь помітив, що дівчина чимось пригнічена, й запитав:
– Чого ти сумуєш?
– Як мені не сумувати, коли я все сама та й сама. Я знудилася за рідною домівкою, і мені тяжко, що я не можу відвідати батька, матір, сестер і братів.
– На це є рада,– відповів ведмідь.– Але ти повинна пообіцяти мені, що не розмовлятимеш із матір’ю на самоті. Вона тягтиме тебе до комірчини, щоб поговорити з тобою, а ти нізащо не йди. Бо накличеш біду і на мене, й на себе.
Коли настала неділя, ведмідь прийшов і каже:
– Тепер поїдемо до твоїх батьків.
Дівчина сіла йому на спину, і вони подалися в дорогу.
Довга це була дорога, та нарешті вони добулися до великої гарної садиби. На подвір’ї бігали її брати й сестри і весело гралися. Побачила їх дівчина і аж розцвіла з радощів.
– Тут тепер живуть твої батьки,– сказав ведмідь.– Іди до них, але не забудь, що я тебе просив, а то накличеш біду на мене й на себе.
– Ні, не забуду,– пообіцяла дівчина.
Ото була радість, коли вона зайшла на подвір’я! І батько з матір’ю, і сестри з братами не могли надякуватись їй за все, що вона для них зробила. Адже тепер у них було що їсти і в що вбратися.
– І мені добре,– мовила дівчина,– я теж маю все, що забажаю.
І більше нічого не хотіла сказати, хоч скільки вони її просили.
Після обіду, коли всі попоїли, вийшло так, як і боявся білий ведмідь:
мати захотіла неодмінно побалакати з дочкою наодинці. Дівчина пам’ятала
ведмедеве застереження і нізащо не погоджувалась піти з матір’ю до комірчини.
– Нам можна й тут поговорити,– казала вона.
Але, як часто буває, мати кінець кінцем таки звабила дочку на відверту розмову. І слово по слову та розповіла їй, що кожного вечора, коли вона гасить світло, ведмідь скидає з себе шкуру і стає хлопцем. Але який той хлопець із лиця, вона ще й досі не бачила, бо в кімнаті темно, а коли настає ранок, його вже нема. Тому вона часто сумує, бо хотіла б побачити того хлопця, поговорити з ним, а не цілий день нудитися самій.
– Може, він троль, що ховається від тебе? – сказала мати.– Але я пораджу, як тобі побачити його. На ось недогарок лойової свічки і сховай його за пазуху. А коли той хлопець засне, засвіти свічку, зайди до нього й подивися, хто він. Тільки гляди, щоб на нього не капнув лій, бо він прокинеться.
Дочка взяла недогарок і сховала за пазуху. Ввечері прийшов ведмідь і забрав її. А дорогою питає:
– Правда, що вийшло так, як я боявся?
– Правда,– призналася дівчина.
– Коли ти послухаєшся материної поради, то накличеш біду на мене й на себе. Тоді ми розлучимось навіки.
– Ні, я її не послухаюсь,– відповіла дівчина.
Коли вона знов опинилася в гірському замку й погасила світло, все вийшло так, як досі: ведмідь скинув шкуру і став хлопцем.
Але дівчині так закортіло поглянути на нього, що вона почекала, поки він засне, підвелася, роздмухала жар, засвітила свічку й пішла до другої кімнати, де спав хлопець. Присвітила дівчина й побачила, що то не троль, а прекрасний королевич, навіть вродливіший, ніж вона собі уявляла. Він так їй сподобався, що вона не могла відірвати від нього очей і геть забула про свічку. Рантом на сорочку йому капнуло три гарячі краплі, і він прокинувся.
– Ох, що ти наробила! – сказав королевич.– Накликала біду на нас обох! Якби ти була ще почекала рік, то звільнила б мене від чарів. Лиха мачуха зробила так, що я вдень ходжу білим ведмедем і тільки тоді, коли мене ніхто не може побачити, стаю самим собою. А тепер ми розлучимось, я мушу тебе покинути й вернутися до своєї лихої мачухи! Вона живе в замку на схід від сонця й на захід від місяця. І має дочку з носом на три лікті завдовжки. Тепер мені доведеться одружитися з нею.
Дівчина заплакала й заголосила, але нічого не могла змінити своїми слізьми, королевич пішов від неї. Вона запитала його, чи не можна їй піти разом з ним.
– Ні, не можна.
– А чи не показав би ти мені дорогу, щоб я потім знайшла тебе? Хіба й цього не можна?
– Ні, можна. Але туди нема дороги. Замок лежить на схід від сонця й на захід від місяця. І я повинен жити в ньому. Ти його ніколи не знайдеш.
Коли другого ранку дівчина прокинулась, королевич і гірський замок зникли. Вона спала на зеленій латочці моху серед густого темного лісу, а біля неї лежав клуночок, що його вона взяла з собою, коли покидала батьківську хату. Дівчина протерла очі, трохи поплакала, тоді рушила в дорогу.
Ішла вона, йшла, багато-багато днів і нарешті прибилася до гори. А під горою сиділа стара як світ жінка і гралася золотим яблуком.
Дівчина спитала, чи не знає вона дороги до королевича, що вернувся до лихої’мачухи, яка живе в замку на схід від сонця й на захід від місяця і має дочку з носом на три лікті завдовжки.
– А ти його звідки знаєш? – запитала стара.– Може, це з тобою він мав одружитися?
– Так, зі мною.
– Он як, то це ти. Мені лише відомо, що він живе у замку на схід від сонця і на захід від місяця. Туди ти ніколи не доберешся або доберешся надто пізно. Але я позичу тобі коня, ним ти доїдеш до моєї сусідки. Може, вона скаже тобі щось більше. А коли доїдеш, то легенько вдар коня за лівим вухом і пусти назад до мене. І візьми оце яблуко, може, воно тобі знадобиться.
Дівчина сіла на коня і їхала довго-довго, поки нарешті добулася до другої гори. А під горою сиділа стара як світ жінка й тримала в руках золоте мотовило.
Дівчина запитала, чи вона, бува, не знає дороги до замку, що лежить на схід від сонця й на захід від місяця. Стара відповіла те самісіньке, що і її сусідка. Мовляв, вона справді чула про такий замок, але дороги туди не знає.
– І туди ти ніколи не доберешся або доберешся надто пізно. Та я позичу тобі свого коня, ним ти доїдеш до іншої моєї сусідки. Може, вона скаже тобі щось більше. А коли доїдеш до неї, то легенько вдар коня за лівим вухом і пусти його назад до мене. І візьми оце золоте мотовило, може, воно тобі знадобиться.
Дівчина сіла на коня і їхала довго-довго, поки нарешті добулася до третьої гори. Під тією горою сиділа стара як світ жінка і пряла на золотій прядці. Дівчина спитала в неї дорогу до королевича, що живе в замку на схід від сонця й на захід від місяця. Стара відповіла їй те саме, що й попередні жінки.
Потім вона запитала:
– Може, це з тобою мав одружитися той королевич?
– Так, зі мною.
– Що ж, я тільки знаю, що той замок лежить на схід від сонця й на захід від місяця. І туди ти ніколи не доберешся або доберешся надто пізно. Але я позичу тобі свого коня. Спробуй доїхати до Східного Вітру і розпитатися в нього. Може, він знає, де той замок, і понесе тебе до нього. А коли приїдеш до Вітру, легенько вдар коня за лівим вухом і пусти його назад до мене. І візьми оцю золоту прядку, може, вона тобі знадобиться.
Дівчина сіла на коня і знов їхала довго-довго, поки нарешті добулася до Східного Вітру. Вона запитала в нього, чи не покаже він їй дороги до королевича, що живе в замку на схід від сонця й на захід від місяця.
– Я чув про королевича,– відповів Східний Вітер,– і про замок теж чув, але дороги туди не знаю, так далеко я школи не залітав. Та якщо хочеш, я понесу тебе до свого брата, Західного Вітру, він дужчий за мене, далі віє, то, може, й знає дорогу до того замку. Сідай мені на спину, і полетимо до нього.
Дівчина сіла Вітрові на спину, і він поніс її до свого брата. Коли вони прилетіли до Західного Вітру й зайшли до хати, Східний Вітер сказав йому:
– Оця дівчина шукає Королевича, що живе в замку на схід від сонця й на захід від місяця. Вона хоче в тебе спитати, чи не знаєш ти дороги до нього.
– Ні, так далеко я ніколи не залітав,– відповів Західний Вітер.– Та коли хочеш, я понесу тебе до Південного Вітру, він куди дужчий за нас із братом, завіває багато далі по світу. Сідай мені на спину, і я тебе донесу до нього.
Дівчина сіла на спину Західному Вітрові, і той доніс її до Південного Вітру. Здається, та подорож тривала недовго. Коли вони прилетіли до Південного Вітру, Західний Вітер запитав, чи не покаже він дівчині дороги до замку, що лежить на схід від сонця й на захід від місяця. Бо вона шукає королевича, який живе в тому замку.
– Он що,– мовив Південний Вітер.– То це ти? Я таки справді багато де побував, але так далеко ще ніколи не залітав. Та коли хочеш, я понесу тебе до свого брата Північного Вітру. Він найстарший і найдужчий з нас усіх. Якщо він не знає, де той замок, то вже ніхто в цілому світі цього не знає. Сідай мені на спину, і я понесу тебе до нього.
Дівчина сіла, і Вітер полетів так швидко, що аж загуло за ним. Незчулась вона, як опинилася в оселі Північного Вітру. Той був такий лютий і такий холодний, що від самого його подиху навіть повітря навколо крижаніло.
– Чого вам тут треба? – крикнув він ще здалеку так грізно, що вони з ляку мало не замерзли в крижини.
– О, не будь такий сердитий! – сказав Південний Вітер.– Адже я твій брат. А це та дівчина, що шукає королевича в замку на схід від сонця й на захід від місяця. Вона хоче спитати в тебе, чи ти бував там і чи не міг би показати їй дорогу. Вона дуже хоче добратися туди і знайти королевича.
– Де той замок, я, звичайно, знаю,– сказав Північний Вітер.– Я один-однісінький раз заніс туди вільховий листок. Але так стомився, що кілька днів зовсім не міг віяти. Та коли ти неодмінно хочеш добратися туди й не боїшся мене, то я візьму тебе на спину і спробую, може, й долечу.
– О, я хочу туди добратися, мушу і зовсім тебе не боюся.
– Ну гаразд, тоді переночуй тут і поспи. Бо дорога довга, і летіти нам доведеться цілий день.
Рано-вранці Північний Вітер збудив дівчину, надувся і зробивсь такий дужий та великий, що страшно було на нього глянути. Тоді шугнув угору, аж засвистів, ніби хотів викликати кінець світу. Зчинилася страшна буря, вона валила на своєму шляху будинки, дерева й цілі гаї, а як летіла через море, то хвилі підіймались до неба.
Так вони летіли все далі й далі і все над морем. Північний Вітер втомлювався дужче й дужче, він так знесилів, що вже ледве дихав. І опускався все нижче й нижче, аж нарешті гребінці хвиль почали об-бризкувати дівчині п’яти.
– Ти не боїшся? – запитав Північний Вітер.
– Ні,– відповіла дівчина,– нітрохи не боюсь.
До берега вже було недалеко, і Північному Вітрові якраз вистачило снаги, щоб викинути дівчину на суходіл під вікнами замку, що лежав на схід від сонця й на захід від місяця. А сам він так знесилів, що відпочивав кілька днів, поки зміг полетіти назад додому.
Другого ранку дівчина сіла перед замком та й почала гратися золотим яблуком. І в ту ж мить з вікна виглянула королівна з довгим носом.
– Що ти хочеш за своє яблуко? – запитала вона.
– Це яблуко не продається ні за гроші, ні за золото,– відповіла дівчина.
– Коли воно не продається ні за гроші, ні за золото, то що ти хочеш за нього? – спитала королівна.
– Якщо мені дозволять піти до королевича, що живе тут, і пересидіти біля нього ніч, яблуко буде твоє.
– Добре, я тобі дозволяю.
Та коли ввечері дівчина прийшла до королевича, він спав. Вона гукала його, трясла, плакала, та все дарма. Довгоноса королівна дала йому такого зілля, що він не прокидався цілу ніч. А коли настав ранок, вона прийшла і прогнала дівчину.
Того дня дівчина сіла знов перед замком та заходилася намотувати пряжу на золоте мотовило. І королівна знов визирнула з вікна й запитала:
– Що ти хочеш за своє мотовило?
– Це мотовило не продається ні за гроші, ні за золото,– відповіла дівчина,– але якщо мені дозволять пересидіти ніч біля королевича, мо-товило буде твоє.
– Добре, я тобі дозволяю,– сказала королівна.
Та коли ввечері дівчина прийшла до королевича, він знов міцно спав. І хоч скільки вона його гукала, хоч скільки трясла й плакала, так і не змогла добудитися. А вранці прийшла довгоноса королівна й прогнала дівчину.
Того дня дівчина знов сіла перед замком і заходилася прясти на золотій прядці. А королівна з довгим носом відчинила вікно й запитала, скільки їй заплатити за прядку.
Дівчина, як і перше, відповіла, що віддасть прядку, коли їй дозволять пересидіти ніч біля королевича.
– Добре, я тобі дозволяю,– погодилася королівна.
А поряд із спальнею королевича сиділи замкнені в’язні. Останні дві ночі вони чули плач і голосіння дівчини й розповіли про це королевичеві. Тоді він здогадався, що його присипляють зіллям, і коли ввечері довгоноса королівна принесла йому келих, він удав, що п’є, а насправді нишком вилив трунок за спину.
Прийшла цього разу дівчина, а королевич не спить. І вона розповіла йому, як добралась до нього. Ото було радощів!
– Ти прийшла саме вчасно,– сказав королевич,– бо завтра має від-бутися моє весілля. Але тепер я не візьму ту довгоносу. Ти єдина визволила мене від чарів. Уранці я скажу, що спершу хочу побачити, що моя наречена вміє, і загадаю їй випрати мою сорочку з трьома лойовими плямами. А це може зробити тільки людина, а не троль. Ти випереш її, я знаю.
Так добули вони до ранку.
Другого дня, коли тролі зібралися на весільну учту, королевич сказав:
– Я хочу ще побачити, що вміє моя наречена, якої вона роботи навчилася.
– А чого ж, глянь,– погодилась мачуха.
– Я маю гарну сорочку і хотів би надягти її на весілля. Але на ній є три лойові плями, і їх треба відіпрати. Я обіцяв, що одружуся лише з тією дівчиною, яка випере мені сорочку. Бо як дівчина не вміє й сорочки випрати, то вона нічого не варта.
– Ну, це нехитре діло,– сказали гості.
Довгоноса королівна відразу ж узялася прати сорочку. Вона терла її з усієї сили. Та що більше терла, то помітніші ставали лойові плями.
– Ох, ти не так переш,– сказала їй мати.– Дай-но я тобі допоможу!
Та в її руках сорочка стала ще брудніша. Що довше вона прала, то більшали плями.
Потім сорочку спробували випрати інші тролихи, і в них виходило те саме. Врешті сорочка стала така, ніби її хтось протяг крізь димар.
– Ви ні на що не здатні! – сказав королевич.– Он під вікном сидить якась приблуда. Я закладаюся, що вона пере краще, ніж ви всі разом. Ходи-но сюди, дівчино! – покликав він.
Дівчина зайшла до світлиці.
– Ти можеш випрати цю сорочку? – запитав королевич.
– Ой, не знаю,– відповіла дівчина,– але спробую.
І не встигла вона занурити сорочку у воду, як та випралась і стала така біла, мов свіжий сніг.
– Коли так, то ти будеш моєю дружиною і більше ніхто,– сказав королевич.
Як почула мачуха ці слова, то луснула з люті. З носатою королівною та рештою тролів сталося те саме. Тоді королевич зі своєю нареченою звільнили всіх в’язнів, які були там зачинені, набрали золота й срібла, скільки могли понести, і подалися далеко-далеко від замку, який стоїть на схід від сонця й на захід від місяця.