Ішла одного разу дорогою стара баба. Побачила на землі тачку, підняла, подивилась. А в тачці – гроші. Подумала собі баба так; «Не візьму я цих грошей, бо гроші – гріх і смерть!» І кинула тачку знову на землю.
Слідом за бабою йшли два жандарми. Як помітили на дорозі тачку з грішми, здивувалися.
– Ба, чому баба гроші не взяла? – каже один.
– Бо дурна,– каже другий.
– А може, баба щось знає? – питає перший.
– Доженемо її, дізнаємось! – відповідає другий.
Побігли за старою, наздогнали, питають.
– Бабко, чому ви пройшли повз тачку з грішми і не взяли її собі? Може, ви дуже багаті?
– Небагата я, небожата. Не маю й на сіль…
– Та чому ви не взяли собі бодай половину?
– Грошей мені не треба. Гроші – смерть!
Жандарми розсміялися.
– Та чи не казав я тобі, що баба неповного розуму,– сміється жандарм.
Певно, дід бив бабу по голові мішком,– регочеться другий.
Стара жінка пішла собі шляхом, а жандарми сіли на великого каменя й почали ділитися грішми. Коли вже поділилися, захотілося їм випити. Старший каже молодшому:
– Тут тобі сотня! Біжи до села, купи горілки і якоїсь закуски.
– Охоче! – відрапортував молодший, побіг швидко до корчми.
Сидить старший біля грошей, милується новими сотнями й думає собі так: «Яке велике щастя! Куплю собі маєток, оженюся й буду паном. Буду жити без жури…»
Тримає в руках тачку жандарм, дивиться на неї жадібними очима й думає: «Добре б покласти до кишені всі грошики. Чому я мушу ділитися з молодшим? Я ж перший помітив на дорозі бабу з тачкою?»
І додумався вбити того, що пішов.
А тим часом молодший жандарм вертався з горілкою. Він теж пошкодував грошей, що припадали старшому. І вирішив. «Всиплю я до пляшки отрути». Так і вчинив.
Як тільки він прийшов, а старший на нього з багнетом! Вбив товариша. Лежить мертвий жандарм на дорозі, старший дивиться на нього. Стало йому не по собі. Взяв і випив трохи горілки. І тут сам упав мертвий.