Перед печерою, в якій ночував ведмідь, було велике дерево, що, ростучи та товстіючи, щораз більше заступало вхід у печеру.
Одного дня розлютився ведмідь на дерево й хотів його завалити. Побачив це хробачок із іншого всохлого вже дерева та каже ведмедеві:
— Ти думаєш, що звалиш його власною силою. Не зможеш. Коли воно тобі заважає, знайди інше місце, поки я завалю це дерево.
Ведмідь розсміявся та став глузувати з хробачка.
— Краще мовчи, дурню! Як ти, такий малий, зможеш звалити дерево, яке я його не можу звалити?
— Поживемо — побачимо! — сказав хробачок, поліз в дерево, та не минуло і року, як він звалив його. Тоді кликнув ведмедя та сказав йому.
— Ти дужчий від багатьох звірів, звалиш коня й вола, але з нас двох хто сильніший — ти, великий, чи я, маленький?
— Я сильніший,— відповів ведмідь,— але не міг звалити дерева відразу, бо тоді був ослаб. А так, як ти, валити цілий рік — то не штука!
А хробачок сказав йому:
— Е, крутиш, ведмедю! Моя сила певніша, хоч і повільна. Бо недаром каже прислів’я. «Мала крапля лупає скелю».