Лисиця-хитрунка була нарешті вбита, шкура з неї знята, і в будиночку у старости ми справили по рудохвостій галасливі поминки.
Однак за день всі досить натомилися, тому ніхто не хотів довго засиджуватися. Коли пробило одинадцяту, всі стали збиратися додому. Староста запропонував мені коня. Це було дуже люб’язно з його боку, але я відмовився. Проїжджа дорога робила великий гак і я вважав за краще йти на лижах прямо через ліс.
І ось з рушницею та з лисячою шкурою за спиною я відправився у дорогу.
Лижня була відмінна. Вдень трохи підтануло, ввечері підморозило, і глибокий сніг покрився щільною кіркою. На небі світив місяць і весело підморгували зірки. Чого ще може бажати подорожній?
Я швидко мчав по лісистих пагорбах та березових гаях. Верхів’я дерев, побіліли від паморозі, переплелися гілками, і над головою у мене виблискував блискучий срібний небосхил. Було дуже тихо. Лише зрідка лунало то ухання сови, то верескливий гавкіт лисиць, які затіяли бійку, то тупотіння зайця, – може, він скаржився на холоднечу, а може, злякався крику сови…
А потім все стихло. І тільки човгання лиж порушувало нічну тишу.
Раптом десь зовсім близько почувся скрип полоззя, і незабаром зі мною порівнялися легкі низенькі сани.
Я зрушив з місця, щоб дати дорогу, але незнайомець, який сидів в санях, притримав коня і заговорив зі мною.
По рушниці і лисячій шкурі у мене за плечами і з моєї мисливської шапки він відразу здогадався, що я мисливець, і сказав, що тільки що, коли він їхав вздовж високого берега річки, бачив зграю вовків. Вовки йшли по льоду на цю сторону. Якщо я поспішу, то, мабуть, встигну їх наздогнати.
Подякувавши йому, я рушив далі в дорогу.
Крутий схил пагорба, що спускався до річки, поріс ялиновим лісом і густими кущами. Лижі самі несли мене вниз, гілки били по обличчю, в очах все миготіло і рябіло. Я летів вихором, нічого перед собою не бачачи, і, перш ніж встиг що-небудь зрозуміти, наскочив на пень.
Одна з лиж зламалася, рушниця відлетіла в сторону, а сам я розпластався на снігу.
Кілька хвилин пролежав. Потім спробував встати, але відчув такий сильний біль в лівій нозі, що не міг зробити й кроку.
Сяк-так повзаючи на колінах, я обнишпорив навколо сніг і нарешті знайшов свою рушницю. Спираючись на неї як на палицю, я спустився вниз до річки.
Тут причаївся за горбком і з нетерпінням мисливця став чекати вовків. Скоро вони з’явилися. Їх було п’ятеро; вони повільно йшли один за одним по березі.
Підпустивши зграю кроків на сорок, я натиснув правий курок моєї двостволки. Рушниця дала осічку. Натиснув лівий курок, але занадто поспішно – порох спалахнув і куля влучила у верхів’я ялини, що стояла на другому березі.
Перелякані вовки, витягнувши хвости, повним ходом помчали в глиб лісу.
Розлючений, я виліз зі свого притулку і, згадуючи недобрим словом проїжджого, поплентався, намагаючись зрозуміти, де ж я перебуваю. На щастя, я помітив на другому березі легкий димок, що піднімався над верхів’ями дерев, і дах, між ялинами.
Ну, слава богу, знайомі місця! Це хижа Туппенхаука. Господар її працює в тому самому маєтку, де я живу.
Будиночок весело світився в темряві всіма своїми віконцями.
Насилу, сильно кульгаючи, я перебрався на інший берег, доплентався до дверей, штовхнув їх і увійшов до кімнати, обліплений снігом з голови до ніг.
– Сили небесні! Хто це? – злякано скрикнула стара Берта Туппенхаук і впустила окіст, який вона різала, сидячи біля пічки.
– Добрий вечір, Берта, – сказав я. – Та ти не бійся! Хіба ти не впізнаєш мене?
Берта сплеснула руками.
– Ах, це ви, пане студент!.. Ну і налякали ж ви мене! Дивлюся – двері відкриваються і на порозі стоїть хтось білий…
Я розповів їй в двох словах про те, що зі мною сталося, і попросив послати когось з її синів в маєток за конем і саньми.
– Ну, хіба не добре я говорила, що вовків краще не чіпати, – пробурчала баба. – Скільки разів попереджала: не ставте на вовків капкани, бо зле буде!
Та мені не вірили. Пер Нордігорен зламав собі ногу минулого року, а нині – ви!.. Тепер мабуть всі повірять старій Берті.
– Хто-хто, а вовк нікому не прощає образи…
І, бурмочучи щось собі під ніс, вона попрямувала в кут, де стояло велике ліжко. Звідти по всьому будинку розносилося різноголосе сімейне хропіння. Стара Берта нахилилася над білявим хлопчиком, який лежав з краю, і почала його будити.
– Вставай, вставай, маленький Ула! Треба сходити в маєток за конем для пана студента.
– А-а-а! – солодко позіхнув маленький Ула і повернувся на другий бік. Він любив добре поспати і не бачив необхідності відмовляти собі в цьому задоволенні через всякі дрібниці. Пройшла ціла вічність, поки він зітхав, позіхав, щось невиразно бурмотів і протирав очі.
Нарешті він виліз з-під різнобарвного ганчір’я на ліжку, натягнув штани, знайшов куртку. Але він ніяк не міг второпати, що від нього вимагається, і тільки коли йому було обіцяно кілька монет за роботу, в голові у нього прояснилося.
Поки Берта вела переговори з сином, я озирнувся по сторонах. Чого тільки не було в цій хатині! І ткацький верстат, і прядка, і старі колоди, що служили, як видно, замість стільців, і мітли, і діжки, і топорища, і кури на сідалі, і мушкет на стіні, і панчохи під стелею, і ще безліч найрізноманітніших речей – всього не перелічити.
Випровадивши за двері хлопчину, Берта сіла поруч зі мною біля вогнища. Вона була у святковому вбранні: синя кофта, обшита блискучою шовкової тасьмою, чорна спідниця в складки, очіпок.
Обличчя в Берти було широке, вилицювате, шкіра відливала жовтизною, розкосі очі дивилися так, що здавалося, вони пронизують наскрізь. Побачивши її, кожен сказав би, що вона схожа на чаклунку. А що стосується жителів округи, так ніхто в цьому і не сумнівався.
– Послухай, Берта, невже чекаєш гостей? – запитав я. – Дуже вже ти причепурилася!
– Ні, я нікого не чекаю, – сказала Берта. – Я сама тільки що додому повернулася. Знаєте, як буває, – йдеш до одного, а по дорозі покличуть ще п’ятеро: того лихоманка трясе, цей ногу пошкодив, у кого дитину врекли, у кого кінь занедужав. А хто допоможе? Берта! Все Берта!
– Скажи, а вивихи і синяки ти теж вмієш лікувати? – запитав я з найсерйознішою міною.
– А як же! Скільки над бідолахою Нордігореном мудрували всі ці вчені лікарі, – сказала Берта з усмішкою, – а на ноги він встав все-таки тоді, коли за справу взялася стара Берта! Якщо пан студент не гребує, я можу полікувати і його. У мене як раз на такий випадок є наговорена горілка.
– Зробіть ласку! Я не сумніваюся, що тільки ти мені допоможеш, – сказав я.
Дуже вже мені хотілося вивідати її знахарські хитрощі.
Берта підійшла до старої, розсохлої шафи і витягла звідти пляшку і чарку на дерев’яній ніжці.
Наповнивши чарку до країв, вона стягнула з моєї хворої ноги чобіт, а потім, нахилившись над чаркою, стала щось шепотіти. А так як вона була глуха, то, сама того не помічаючи, говорила все голосніше і голосніше. Тому я від слова до слова почув таємниче заклинання, яке Берта ні за які гроші не відкрила б мені, якби я став її просити.
А так як для успіху чаклунства це заклинання треба повторити тричі, я його добре запам’ятав.
Повітря,
вода,
земля.
І вогонь!
Ногу зламав
Необ’їжджений кінь.
Жили зростуться,
Змішається кров,
Все, що розірвано,
Зв’яжеться знов!
Берта то вставала, то знову сідала, і, повторивши заклинання втретє, сплюнула на всі чотири сторони. Потім швидко вилила горілку на забите місце і стала обережно розтирати мою розпухлу ногу.
Від холодної горілки і від розтирань мені відразу стало легше. Щоб знати цю премудрість, і справді не треба бути лікарем! Але я не хотів засмучувати стареньку.
– Дякую, Берта! Здається, твоє заклинання вже допомагає, – сказав я. – Може, ти мені розкриєш таємницю і скажеш, як ти заговорюєш горілку?
– Ні, ні, і не просіть, – поспішно відповіла Берта. – Тому, хто навчив мене цій справі, я присягнулася страшною клятвою не відкривати його таємниці жодній людині.
– Та хто ж це такий був? Вірно, справжній чаклун? – допитувався я.
– Чаклун не чаклун, а з будь-яким чаклуном міг посперечатися, – відповіла Берта. – Це був мій дядько, брат моєї матері, Мас. Він умів заговорювати будь-яку хворобу, зупиняти кров і навіть знаходити крадене. Ніде правди діти, траплялося йому не тільки лікувати, але і насилати всякі біди. Вся округа його побоювалася… Ніхто не стане сперечатися – дуже розумна була людина! А все таки і він не вберігся від гріха!
– Як так? Розкажи, будь ласка, якщо це не таємниця, – пристав я до неї.
Стара Берта помовчала з хвилину і почала розповідати.
– Може, ви мені і не повірите, – сказала вона, глянувши на мене скоса, – але я своїми власними вухами чула від дядька Маса цю історію.
Сталося це давно, коли я ще дівчиськом була. Дядько Мас жив тоді в селі Кне, – знаєте Кне, що в Хюрдальской долині? Він був лісоруб і часто ходив в гори рубати ліс та й залишався там по кілька днів поспіль.
Для лісорубів це справа звична. Влаштують собі курінь з соснових гілок, розкладуть перед входом вогонь і сплять собі як вдома.
Одного разу дядько Мас працював в лісі з двома товаришами.
Тільки повалив він величезне дерево і присів на пень відпочити, як раптом бачить: прямо під ноги йому котиться великий клубок різнокольорових ниток.
Дядько Мас здивувався. Справді, звідки в дрімучому лісі взятися клубку різнокольорових ниток? Дядько Мас довго не наважувався навіть доторкнутися до нього (і краще б йому ніколи до цього клубка не торкатися!), Але що там не кажи, а цікавість все таки розібрала його. Подивився він направо, наліво, підняв голову вгору і бачить: неподалік від того місця, де він тільки що повалив сосну, на скелі сидить дівчина. Сидить собі і вишиває.
Ніколи ще – ні уві сні, ні наяву – не доводилося йому зустрічати такої красуні. Дивиться він на неї в усі очі і поворушитися не може.
А вона посміхнулась, повела бровою і каже таким голосом, ніби струмок дзюрчить:
– Що ж ти стоїш? Подай мені мій клубок!
Дядько Мас підняв клубок, подав їй, а сам все дивиться, дивиться на неї, очей не відірве.
Нарешті отямився, схопив сокиру і знову взявся до роботи. Та яка вже тут робота! Махає сокирою, а у самого красуня з розуму не йде. Нарешті не витримав він і знову глянув наверх. Що за диво! На скелі вже нікого немає. Зникла його красуня, ніби на крилах полетіла.
Цілий день ходив він сам не свій. Все по сторонам озирався, красуню свою шукав. І вночі – товариші його як лягли, так і заснули, а йому не спиться. Лежить і все чогось чекає. І дочекався-таки!
Увійшла вона в курінь нечутним кроком, взяла його за руку і повела за собою. Навіть не запитала, чи хоче він йти чи не хоче. А він йде і сам не розуміє навіщо, а все таки йде… Привела вона його до кам’яної гори. Там, в підземній печері, було її житло. Та й яке! Дядько Мас говорив, що і слів таких немає, щоб описати це багатство!
Три дні прожив у підземному палаці дядько Мас, три дня святкував своє весілля з лісовою красунею.
А на четвертий день прокинувся він, відкрив очі, глянув – лежить він знову в своєму сосновому курені біля товаришів. І ні красуні його, ні палацу – нічого немає!
Встав дядько Мас і скоріше взявся за сокиру. Товаришам нічого не розповідає. Та й вони його не питають. Думають, скінчилися у нього припаси, він і ходив додому в село за хлібом та за сиром, ось і все.
А тільки з того часу стали вони помічати за ним щось недобре. Сидить він як ні в чому не бувало біля багаття, лагодить що-небудь або сокиру направляє, та раптом як схопиться ні з того ні з сього і втече в ліс, – ніби хто його покликав…
А його і справді покликали, – тільки іншим не чути.
Повернеться він з лісу, сяде десь в сторонці, подалі від людей. Мовчить, дивиться в землю, усміхається. А запитають його: “Та що з тобою, Мас? Де ти був?” – тільки відвернеться – ось і вся відповідь. Зовсім зачарувала його лісова жінка…
Одного разу рубав він кілки для огорожі.
Тільки повалив він дерево і забив клин, та так спритно, що розщепив стовбур на всю довжину, раптом бачить: виходить з гущавини його красуня. В руках у неї срібне відро. І несе вона йому в цьому відрі юшку зі сметани. Таку густу, масну, смачну – просто смакота!..
Сів він на пеньок, поставив перед собою відро, а жінка навпаки – на розщеплене дерево присіла.
Та не довелося Масу цієї юшки спробувати. Ледве взявся він за ложку, дивиться – що таке? – з щілини стовбура, на якому сидить його дружина, висовується кінчик хвоста … Тут Маса ніби громом вдарило.
Так ось воно що! Значить, жінка його просто – русалка, нечисть лісова!
Схопився він, вибив з одного удару клин з дерева і защемив русалчин хвіст. Заметушилася русалка, як лисиця в капкані, відірвала хвіст – і бігти.
Він навіть оком моргнути не встиг, а її і сліду не було.
Стоїть дядько Мас як укопаний і тільки шепоче:
– Згинь! Та хай! Згинь! Та хай!
Скільки він так стояв, він і сам не пам’ятав.
Потім отямився, дивиться: замість срібного відра – перед ним кошик з берести, а замість сметанної юшки – болотна твань зі всякими там павуками, слимаками та пуголовками.
З тієї пори дядько Мас ніколи не заглядав у цей ліс. Дуже вже він боявся, щоб русалка в помсту не перетворила його в звіра, в птицю або просто в трухлявий пень. Вони це вміють.
Минуло п’ять років. І ось раз відправився дядько Мас розшукувати зниклого коня. Йшов він, йшов і зайшов в той самий ліс. Сам він з дороги збився, або нечиста сила його заманила, а тільки потрапив він в таку гущавину, в якій йому зроду бувати не доводилося. Глушина та темінь.
І стоїть в цій глушині маленька хатина. Від землі до даху мохом обросла. І кому охота в таких нетрях жити!..
Заглянув дядько Мас в віконце, бачить – господарює в хатині якась жінка. Не зрозумієш, стара чи молода, – аж надто потворна.
Місить жінка якесь тісто зелене. А в кутку сидить дитина років чотирьох – вся в матір.
І раптом залишила жінка роботу, налила в кухоль пива і каже дитині:
– Винеси пива твоєму батькові! Он він там стоїть, під вікном.
Як почув це дядько Мас, так і кинувся бігти. І тільки тоді дух перевів, коли зачинив за собою двері свого будинку в селі і замкнув його на засув.
З тих пір дядько Мас ніколи вже не ходив в гори і навіть з села назавжди виїхав, щоб тільки подалі бути від тих місць…
– А все-таки, – закінчила свою розповідь стара Берта, – дарма це йому не минуло. Так і залишився він з того часу і до кінця днів своїх ніби не в собі. Великого розуму людина, а пришелепкувата!..
– Так він, може бути, пришелепкуватим і народився, твій дядько Мас з села Кне, – сказав я. – І вже що там не кажи, а в чаклунстві він не багато розумів! Ну що це за чаклун, якщо сам не може вберегтися від гріха!
Берта, можливо, і була в душі зі мною згодна, але продовжувала запевняти, що такого вмілого знахаря, як її дядько, не було.
Я не став з нею більше сперечатися, тому що мені хотілося почути від неї ще яку-небудь чудову історію.
І справді, стара Берта розговорилася.
Я набив люльку, запалив від палаючої гілки, яку простягла мені Берта, і приготувався слухати.
– Так, вже якщо русалки і тролі надумають заморочити людину, – сказала Берта, – то будьте певні, вони вам так заморочать голову, що ви самого себе не впізнаєте. Ось послухайте, що сталося одного разу в містечку Мельбу.
Якось влітку погнали дівчата корів та кіз на гірські пасовища в Халланд.
Спочатку все було добре, але через кілька днів худоба ні з того ні з сього почала скаженіти. Дівчата просто з сил вибилися, ганяючись за тваринами.
Вони вже не знали, що їм і робити: гнати череду назад в Мельбу або кликати кого-небудь на допомогу. Але тут до них на полонину прийшла ще одна дівчина з їх села. По всій окрузі вона вважалася першою красунею і була тільки що засватана.
І що ж ви думаєте – варто було цій дівчині з’явитися в горах, як худоба відразу заспокоїлася – і корови, і вівці, і кози. Пасти їх стало так легко, що дівчина вмовила подруг повернутися додому, а сама разом з своїм улюбленим псом залишилася в горах доглядати за чередою.
Одного разу сиділа вона після полудня у себе в хатині і пряла шерсть.
Раптом двері відкриваються і входить її наречений.
Дівчина здивувалася. Вона не чекала його в цю пору. А він як ні в чому не бувало сідає біля неї на лавку і каже, що вирішив не відкладати весілля на осінь, а справити її сьогодні ж, тут – на полонині. Він уже й гостей покликав – всіх рідних і сусідів.
Дівчині б радіти, а у неї чомусь на серці немов важкий камінь лежить.
А тут вже й гості стали з’їжджатися. Накрили весільний стіл, заставили його сріблом, подали всякі страви.
Подружки вінчальну сукню принесли і вінець з діамантами.
Прибрали вони наречену як годиться і за старовинним звичаєм наділи їй на голову вінець, а на пальці персні.
Всі навколо ніби знайомі: рідня, подруги, сусіди, сусідки … А дівчині чомусь не по собі. І вірний її пес, немов відчувши недобре, підібгав хвоста, бурчить, задкує від гостей. А коли наречену посадили за стіл, він вислизнув з хатини і прожогом кинувся вниз – в село Мельбу.
Прибіг – і давай кидатися від людини до людини. Гавкає, смикає всіх за поли, тягне за собою. Ну, люди і зрозуміли, що в горах якась біда трапилася.
Миттю зібралися, захопили що під руки попало – сокири, палиці, коси – і пішли в гори. А попереду всіх – хто б ви думали? – наречений тієї дівчини з рушницею в руках.
Першим на гору піднявся, першим підкрався до хатини та й заглянув в дверну шпаринку.
І що ж він бачить? За накритим столом сидять його родичі і сусіди – ті самі, що слідом за ним біжать сюди з палицями та косами. А на чолі столу, поруч з нареченою, сидить він сам в святковому одязі. П’є, їсть, сміється…
– Ну, ось бачиш, – перебив я Берту, – а ти говорила, що якщо русалки і тролі якщо захочуть заморочити людину, так вона сама себе не впізнає. А наречений здогадався, де він, де не він…
– Ну і що ж, що здогадався? Зате наречена не впізнала, де він, де не він. А це, мабуть гірше, – відповіла Берта. – Та ви слухайте, що далі було.
Хлопець відразу зметикував, що це гірські тролі прийняли людський образ, щоб вкрасти у нього наречену.
Недовго думаючи скинув він рушницю і вистрілив прямо в стелю.
В ту ж мить двері хатини з тріском відчинилися і звідти йому під ноги покотилися якісь кошлаті клубки – один більший другого.
Не тямлячи себе наречений увірвався в кімнату і побачив свою наречену за весільним столом в повному весільному вбранні. Тільки на пальці у неї не вистачало вінчального перстня.
Весь стіл був заставлений старовинним срібним посудом. А на тарілках і в чашах горами лежала всяка погань – отруйні гриби, павуки, жаби, змії…
– Та що тут таке робиться? – закричав наречений не своїм голосом. – І чому ти в шлюбному вбранні?
– Але ж ти сам умовив мене сьогодні вінчатися, – відповідає наречена.
– Я? – запитує наречений. – Так це був такий же я, як ця жаба – весільний пиріг. А ось тепер я – і справді я.
– Так подивися – геть і гості, яких ти сам привів, – каже дівчина і показує за вікно.
А там вже весь народ зібрався.
Наречений тільки сміється. Я, мовляв, цих гостей для того-то і привів, щоб тих гостей прогнати.
Мало-помалу дівчина стала розуміти, що з нею сталося, і розповіла всім, як відвели їй очі гірські духи…
– Були там і такі люди, які, як і ви, не дуже-то вірили в духів, – сміючись, сказала Берта. – Так хочеш не хочеш, повіриш, коли на столі в простій колибі срібний посуд, а на голові у сільської дівчини сяє діамантовий вінець.
Не гаючись, молодий відвіз свою наречену вниз – в село Мельбу і, щоб ніякому тролю не спало більше на розум вкрасти у нього наречену, в той же день обвінчався з нею, добре, що вона вже була у весільному вбранні.
Бенкет був на славу. Наречена сиділа за столом в тому самому вбранні, що принесли тролі. Тільки на цей раз частування було краще, ніж павуки та гадюки…
– Так, я чув десь цю історію, – сказав я. – Тільки мені говорили, що це сталося не в Халланді, а в Вальдресі, – додав я, щоб трошки подражнити Берту.
Але стару Берту не так-то легко було збентежити.
– Так це ж зовсім не те! – сказала вона. – Ви, напевно, думаєте про дівчину на ім’я Барбру. Їй теж гірські духи мало не відвели очі, тільки це зовсім інша історія.
– Яка ж? – запитав я.
– А ось яка. Йшла Барбру одного разу горами і раптом чує такий гучний голос, ніби сама гора заговорила:
– Король Хакен! Король Хакен!
– Тут я! – відповідає голос з іншої гори, та такий гучний, що земля під ногами у неї затремтіла.
– Король Хакен, син мій, чи не хочеш ти одружитися? – запитує перший голос.
А другий відповідає:
– Тільки на Барбру!
– Буде по-твоєму.
Так воно і сталося. Не встигла Барбру кроку зробити, як раптом одна гора розкрилася і звідти вийшли дівчата з весільним одягом в руках. Оточили вони Барбру і стали одягати її до вінця. А Барбру ніби заціпеніла: що їй говорять, те і робить.
Тим часом з іншої гори виїхали вершники на чорних конях. Попереду всіх їхав сам король Хакен, весь у золоті та сріблі.
Так би і повели тролі бідолаху Барбру в свої підземні печери, та на її щастя неподалік в горах полював її наречений.
Потім він розповідав людям, що ні з того ні з сього стало йому раптом так важко, так неспокійно, ніби хтось йому на вухо прошепотів: “Поспішай, бо біда буде!”
Кинувся він бігти. Сам не знає, куди біжить, а ноги його несуть прямо туди, де його наречену вінчають з королем Хакеном.
Прибіг він, бачить: стоять чорні коні під старовинними сідлами, якісь люди товпляться, святкові столи готують. А дівчата наряджають Барбру до вінця. Прибрали її як годиться і підвели до свого короля.
– Все готово, – кажуть. – Тільки треба їй очі відвести.
Тут наречений зірвав з плеча рушницю, зарядив її – та не кулею, а старовинним дідівським ґудзиком – і вистрілив прямо в короля Хакена. Той відразу впав як підкошений. А в горах застогнало, загуло, і вся земля затряслася.
Тролі підхопили на руки свого короля і в одну мить зникли в щілині скелі. А зі столу застрибали жаби, поповзли в різні боки черви та змії і всяка інша нечисть. Тільки вінчальний убір і тарілка з литого срібла так і залишилися у Барбру. А потім вони перейшли до її доньки, а від дочки – онуки. Не вірите – підіть, самі побачите.
Берта могла б розповідати без кінця, але в цей час за віконцем почувся скрип полозів і пирхання коней. Це за мною приїхали з маєтку.
Я розпрощався з Бертою, подякував їй за розповіді, дав кілька монет за лікування і відправився додому.
Холодні примочки і спиртові компреси дуже допомогли мені. Через кілька днів я знову бігав на лижах як ні в чому не бувало.
Стара Берта приходила провідати мене. Вона анітрохи не здивувалася, дізнавшись, що я вже здоровий, і не без гордості сказала на кухні:
– Що ж, тому, хто знає таємні заклинання дядька Маса з Кне, не важко вилікувати забиту ногу. Мені і зламані доводилося лікувати…
Тут дітлахи, яким я вже встиг розповісти, як лікувала мене Берта, оточили її і зі сміхом заспівали:
Повітря,
вода,
земля.
І вогонь!
Ногу зламав
Необ’їжджений кінь.
Жили зростуться,
Змішається кров,
Все, що розірвано,
Зв’яжеться знов!
Стара Берта спочатку дуже розсердилася і дня три не показувалася у нас в маєтку. Але врешті-решт ми з нею помирились, і вона розповіла мені ще чимало дивовижних пригод. Однак вже ніколи більше не відкривала вона мені секретів свого чаклунства і не вимовляла при мені – ні вголос, ні пошепки – таємничих заклинань дядька Маса з села Кне.