Жив в нашому селі один багач. Жадібний-прежадібний. Все думав, де б і на чому вигадати. Ось прийшла пора хліб жати, урожай збирати. Землі багато, самому не впоратися. Найняв він трьох наймитів. На світанку садить господар наймитів снідати. Батраки їдять, багач стоїть і так собі думає:
– Це що ж виходить, зараз поїдять, а в обід знову їх годуй. Щось не дуже добре виходить: сюди з поля прийдуть – скільки часу у роботи вкрадуть! В поле обід везти – коней ганяти шкода. Хай уже краще відразу і пообідають.
І звелів жінці обід подавати. Наймитам що! Піднатужилися і з’їли. А багач ще надумав.
– Раз так, нехай заодно і повечеряють.
Поставили вечерю на стіл.
Наймити вже й їсти не можуть.
– І то добре! – господар радіє. – Цю вечерю завтра з ранку подамо. Зате їм тепер працювати без перепочинку весь день до ночі.
А наймити інакше розсудили. Зметикували, що до чого. Повечеряли – не повечеряли, встали зі столу.
– Дякуємо за хліб-сіль, – кажуть. – На ситий живіт добре спиться.
Один роззувається, інший на лавку рядно стелить, третій на підлогу кожушок кинув.
– Ви що ж робите ?!
– Як що? Спати збираємося.
– Який сон після сніданку?
– Так ми вже і повечеряли. А після вечері належить спати.
Багачу і сказати нічого.
Сам себе перехитрив, сам і розплачуйся. Ось і казці всьому свій час кінець, а хто слухав – молодець!