Було собі троє кошенят — старшеньке, середульше й найменшеньке. Звали їх Няв, Мурр і Шшш.
От якось сусідська бабуся, що жила в будиночку по той бік вулиці, покликала їх до себе на обід.
Сонечко щедро світило.
Кошенята грілися на ганку, чекали, коли вже можна буде йти до бабусі.
Найстаршеньке кошеня Няв і каже:
— Вулицю переходити будемо поодинці. Бо там автомашин багато. Спершу я піду!
Визирнуло Няв з-під воріт…
Глянуло — та чимдуж назад:
— Н-няв! На вулиці спокійно, але біля бабусиних воріт — отакенний злий собака!
Побіг тоді Мурр — чи правду каже Няв?
Обережненько визирнув — та й собі тікати!
— Мурр, мені здається, там ще отакенніший злий собака!
А найменшеньке кошеня Шшш носика з-під воріт висунуло:
— Ш-ш-ш! А я найбільше від усіх вас боюсь! Я такого великого злого собаки ще ніколи-ніколи не бачило!
Зі страху воно аж заклякло, очі заплющило і навіть ворухнутись не може.
Так під ворітьми й залишилось.
А сонечко гріє.
Бабуся чекає…
— Може, ще раз подивимось? — нявкнуло з-за воріт старшеньке кошеня.
— Може…— несміливо муркнуло середульше.
— Тільки не довго! — тихенько погодилось Шшш.
Розплющило найменше кошеня очі і на протилежний бік глянуло…
Глянуло та як занявчить:
— Здається, цей собака — мальований!
Середульше кошеня одразу вигулькнуло з-за воріт:
— Мальований і не страшний!
А найбільше кошеня нявкнуло:
— Таж воно зовсім щеня!
І кошенята сміливо втрьох перебігли вулицю.
І на бабусиному подвір’ї вони побачили крихітне цуценятко, що бігло їм назустріч і привітно махало хвостиком…
А на ганку сиділа бабуся.
І поруч неї лежало кільце ковбаси.
І бабуся одразу запросила кошенят та цуцика до обіду.