Жив-був в Нурлані селянський хлопець, і зібрався він одружитися. А матінка у нього була жінка охайна і будинок свій завжди в чистоті тримала.
— Люблю, щоб кругом все прибрано було, щоб ні де ні пилиночки, — казала вона.
Ось і синові хотілося дружину таку ж охайні, як і мати: щоб чисто готувала, та горщики щоб у неї блищали. “Тільки як довідатися – охайна вона або нечупара?” Думав він, думав і під кінець надумав. Обмотав пальці полотном, прикинувся, ніби у нього рука болить, і пішов. Прийшов він на хутір, де у господарів дочка була на виданні, і давай свататися. Прийняли його, як водиться нареченого приймати: з пивом і з брагою, з їжею і з веселою бесідою. Завели розмову про те про се, а потім стали питати, що це у нього з рукою сталося.
— Так троль мене в палець вкусив, і не лісовий троль, не гірський, а болотний. З усіх тролів він – самий злющий. В кого я тільки не був – і в лікарів, і у ворожок. Тільки немає такого засобу, щоб моїй біді допомогти, – каже хлопець.
— Поки живий, від будь-якого лиха засіб знайдеться, від однієї смерті не врятуєшся, – кажуть господарі.
— Ваша правда; кажуть, є один засіб, – мовив хлопець.
— Який ж? — запитує господарева дочка.
— Каша минулорічна. Натреш кашею руку, все і пройде. Та тільки де таку кашу знайдеш? Наші господині горщики дочиста відшкрябують. Вчорашню кашу і то рідко де зустрінеш. Де вже тут минолорічну знайти!
— Ха-ха! — зареготали мати з донькою. — Такого добра та не знайти! Ну, ми від твоєї біди засіб знайдемо. У наших мисках, горщиках та мисках, в старих чавунах не те що торішня каша знайдеться, але і така що сім, а то і чотирнадцять років стоїть!
Ось тобі і охайна наречена!