Був собі на світі віслючок. Ще й імені малий не мав, бо всього три дні як народився, і господар ще не встиг його назвати. Віслючок був жвавий і веселий, до всього цікавий і знай стромляв свого носа і куди треба, і куди зовсім не слід.
На четвертий день свого життя він брикав на подвір’ї і раптом зупинився перед малесенькою ямкою в піску. Ця ямка страшенно зацікавила й насторожила віслючка. Він широко розставив ноги, схилив голову й понюхав, чим там пахне. Та зненацька в ямці де не взялося чудовисько: черево як барило, лап сила-силенна, і всі так і тягнуться схопити віслючка за голову! А був то жучок-малючок, якого називають мурашиним левом. Він сидить собі в піщаній ямці й чатує на мурашок. Он кого злякався віслючок! Так злякався, що заревів, мов несамовитий.
На крик нагодився господар і, побачивши, кого перелякався віслючок, гучно зареготав:
— Ну та й страшко ти в мене — налякався якоїсь комахи, мурашиного лева! Тепер я знаю, як тебе назвати. Будеш Гарпалеоне — Лютий Лев!
Отак віслючок здобув собі ім’я.
Минув час, малий усе ріс та ріс, аж поки став зовсім дорослим віслюком. Якось стояв він собі в загороді, хрумав сіно й думав:
«Мабуть, з мене таки не простий віслюк. Ось хоч би ім’я. Одного мого знайомого звати Довговухим, другого — Сірим. А мене — Гарпалеоне! Та в усьому світі нема другого такого віслюка, що мав би ім’я Гарпалеоне. Тож хіба це діло, щоб віслюк з отаким величним іменням тягав на собі поклажу і щоб його поганяли батогом?»
І надумав Гарпалеоне піти в світ — чи не знайде там кращої долі?
От біжить собі полями й долинами, а навкруги висока трава, будяків скільки хочеш — така розкіш!
Біг, біг отак віслюк та й зупинився. Замахав хвостом навсібіч та як ревне з радощів, аж луна далеко пішла.
А саме тоді поблизу йшов лев і почув те ревіння. Дуже йому закортіло побачити, що воно там за співак такий незнаний. Вийшов лев із чагарів, побачив не кого іншого, як віслюка й страшенно здивувався. Досі йому ще ніколи не доводилося бачити такого звіра. Голос як грім, хвіст із китицею на кінці, а все ж таки не лев. От дивина!
— А хто ти за один і як твоє ім’я? — запитав лев.
— Я — Гарпалеоне, Лютий Лев, — одказує віслюк.
— Гарпалеоне?! — отетерів лев.
— Авжеж! — гордовито мовив віслюк. — Я дужчий, лютіший і розумніший за всіх на світі!
— Радий з тобою познайомитися, — сказав лев. — Дуже хотів би стати твоїм приятелем.
— А чого ж, ти мені до пари, — відповів на те віслюк.
Ідуть уже вони вдвох.
Аж дивляться — перед ними річка.
— Ото лихо, — сказав лев, наїжившись. — Доведеться добре намочити шкуру.
— Пхе, дурниці, — мовив віслюк. — Тільки блохи бояться води.
Лев як рикне та з розгону й шубовснув у річку. А віслюк забрів у воду звільна, як і завжди, коли переходив мілкі потічки. Проте він храбрував, доки ступав по твердому дні. А коли воно невдовзі чомусь зникло, віслюк налякався, задер голову й швидко забрьохав копитами у воді. Але це мало зарадило лихові, і він, то поринаючи, то знову виринаючи, ледве сунувся через річку.
Тим часом лев давно вже вийшов на берег, обтруснувся і розгублено дивився, як брьохається ще десь аж серед річки його новий приятель. Аж ось віслюк, геть знемігшись, дістався-таки на берег. Він без угаву сопів, хропів, чмихав, кашляв і чхав.
— Що сталося? — питає лев. — Ти ж казав, що плавати для тебе — дрібничка?
— Я й зараз кажу те саме, — відповів Гарпалеоне. — Та бач, я помітив у річці рибину й зачепив її хвостом, щоб пригостити тебе за обідом.
— І де ж та рибина? — спитав лев.
— Та я коло берега вже роздивився, що то щука, а вони кістляві, й викинув її.
Пообсихали трохи приятелі й пішли далі. Ідуть, ідуть, аж бачать — просто перед ними височенький мур. Підійшов лев, напружився й перескочив його.
А віслюк спочатку став на мур передніми ногами, тоді відштовхнувся задніми… та й зачепився черевом — там і повис.
Здивувався лев, побачивши, як гойдається віслюк на мурі.
— Що ти робиш? — каже приятелеві.
— Хіба не бачиш? Важуся! — відповів, ледве дишучи, віслюк.
Тоді відчайдушно хвицнув задніми ногами і полетів сторчака на землю.
— От халепа, — сказав він, підвівшись. — Щоразу, коли важусь, голова перетягає. Та й не диво, адже в кого більше розуму…
— Розуму в тебе справді чималенько, — погодився лев, — тільки… Не гнівайся, але, здається, на силу ти не дуже-то багатий…
— Отакої! — скинувся віслюк. — Сили в мене анітрохи не менше, як розуму. Я доведу це в чому хочеш. Спробуй лишень ти пробити оцей мур.
Лев трусонув гривастою головою, підняв лапу, розмахнувся та як лусне нею в мур. Але мурові нічого, стоїть собі, як стояв і доти. Тільки лапа в лева аж отерпла з великого болю.
Тоді до муру підійшов віслюк. Помітивши, що внизу один камінець ледве тримається, повернувся до нього хвостом, прицілився та як хвицьне по ньому копитом раз-другий. Камінь так і вилетів на той бік, а за ним посунулася і верхня частина муру в тому місці, гримнувши лева по лапах.
— Оце сила! — сказав уражений лев, махаючи з болю лапами. — Досі я гадав, що дужчого за лева звіра немає в світі. Виходить, я помилявся. Ну, а що ти ще вмієш робити? — з повагою спитав лев.
— Та всячину, — мовив віслюк, що вже добре-таки зголоднів. — Приміром, умію їсти отакі колючі будяки.
— О, цьому я вже ніколи не повірю! — вигукнув лев.
А Гарпалеоне оглянувся довкола, вибрав найбільший кущ будяків та й ну хапати його ротом і смачно жувати разом із квітками.
— Отепер я добре бачу, що ти незвичайний звір і що недарма тебе звуть Гарпалеоне, — сказав лев. — Ти таки справді маєш бути королем над звірами. Ходім швидше, я познайомлю тебе з усіма моїми родичами. Певен, що вони з радістю визнають тебе старшим над собою.
— То й ходімо, — згодився віслюк.
Лев довгими стрибками помчав уперед, а за ним щодуху тупотів, ледве-ледве встигаючи, віслюк.
Незабаром вони опинилися в пустелі, де серед жовтих пісків стриміли високі кручі. Лев з розгону вибіг на одну з них та як рикне! У відповідь звідусіль залунав могутній рик, і туди стали сходитися леви.
Побачивши, що його зусібіч обступають могутні звірі, віслюк добре-таки наполохався. Але згадавши собі, що він, як не як, зветься Гарпалеоне, сірий прибрав поважного вигляду — настовбурчив вуха і високо задер хвіст.
Лев сказав до своїх родичів:
— Любі мої, я привів вам неабиякого звіра. Гадаю, що кращого короля вам ніде не знайти.
— А нащо нам король? — спитали леви.
— Та ви тільки послухайте, що це за звір! Він вам хвостом наловить риби, він такий розумний, що голова в нього завжди переважує тулуб, і такий дужий, що ногами завалить кам’яний мур. Та найбільше диво в тім, що він їсть будяки! І звуть його неабияк, а Гарпалеоне!
— Ну, коли так, — погодилися леви, — то хай буде нам за короля.
І віслюк Гарпалеоне став королем над левами.