Зібралися раз миші й почали гомоніти: що таки треба щось думати з тим котом,— бо далі вже видержати не можна! Відколи господиня стала запирати його в хижі та в коморі,— настало чисте горе: то того, то другого в мишачій громаді не долічишся! Та ще ж такий проклятий той кіт, що хоч би ж нападав так, щоб його заздалегідь було чути, а то ж підкрадається так тихесенько, що його й не чуть, та й заляже десь у закамарку так щільненько, що його й не побачиш! А сам же, звісно, і вночі бачить! Тільки заглядить яке мишеня — плиг і зцупив пазурами своїми.
— Ну що ж би йому зробити? — міркують миші далі.
Одні кажуть: «Отруїти».
«Та як же його отруїти? — говорять інші: — Трутизни, що господиня — з ласки своєї! — для нас порозкладала, він не їсть (десь-то знає, проклятий, що воно таке), а іншої отрути в нас нема…»
Дехто каже: «Устрелити його!» А на сеє інші: «Як? Чим? Нема ж у нас такої зброї!»
Аж тут обізвалася одна миша:
— Знаєте що, панове громадо? Давайте ми йому почепимо на шию дзвіночок, то хоч будемо чути, як він наближатиметься, та й будемо стерегтись! А дзвіночок єсть,— ось тут у коморі коло кінської збруї малесенькі такі дзвіночки, та голосні дуже! Можна одгризти одного — й почепити!
— От розумно придумано! — загукали інші миші.— Ну, та й дотепно ж! Отже, так і зробим!
Навтішалися миші тією вигадкою, а потім і кажуть:
— Ну, добре: дзвіночок, то дзвіночок, і одгризти його від шнурка — не штука! А хто ж його котові на шию повісить?..
— Еге, хто ж повісить?
Зглядаються миші одна на одну — ніхто не озивається. Далі й розлазитись почали, посумувавши… А та мишка, що прираяла ту штуку з дзвіночком, вже й давно втекла.
Ото ж то й ба! Радити спосіб на напасника — не штука, а самому поткнутися супроти лиха — то інша річ!