Піймав якось мисливець ведмедя у лісі, посадив його в клітку, а сам пішов додому по воза, щоб клітку з ведмедем з лісу забрати.
Ходить ведмідь по клітці, думає, як йому вибратися — клітка залізна, міцна, зламати її ніяк не вдається. Коли бачить — іде собі чоловік. Почав ведмідь просити:
— Чоловіче добрий, дуже я тебе прошу, випусти мене на волю. Вийду — в боргу не залишусь, відплачу.
— Яким же ти мені добром відплатиш? — спитав чоловік.
— Покажу тобі, де золото сховане.
— Не треба мені твого золота, ти краще скажи, коли тебе з клітки випущу, ти не з’їси мене?
— Що ти, чоловіче добрий, невже в мене совісті зовсім нема?!
Повірив чоловік, відкрив клітку, а ведмідь вийшов та й до нього:
— Дурна твоя голова, повірив мені! Та я ж три дні нічого не їв, от зараз тебе і з’їм!
— А де ж твоя совість, ведмедю? Не їж мене поки що. Ходімо, може, зустрінемо кого—небудь, розповімо про все, нехай нас розсудять. Коли скажуть, що ти маєш рацію, — їж мене на здоров’я!
— Ну що ж,— погодився ведмідь, — ходімо.
Йшли вони, йшли, коли назустріч їм прямує лисиця. Гукнув чоловік:
— Гей, кумо лисонько, йди—но сюди!
— Що таке? — підійшла лисиця. — Чого вам?
— Та нічого особливого, — сказав чоловік, — послухай, що з нами трапилось, і розсуди нас. Якщо я винен, нехай мене ведмідь з’їсть, якщо ні, нехай мене відпустить. Діло було так. Ішов я лісом і бачу — ведмідь сидить у клітці, сам ніяк вибратись не може. Як помітив мене він, став благати, щоб я його з клітки випустив. Я випустив його, а він вийшов і одразу захотів мене з’їсти. Чи не так, братику ведмідь?
— Так, так, — погодився той.
— Що ж, — сказала лисиця, — суть справи я зрозуміла. Ведмідь може з’їсти і тебе, і мене. Та одного я не збагну. Що це таке «клітка»? Я маю побачити її, інакше не зможу розсудити вас. Ходімо подивимося на цю клітку.
— Ходімо, — зрадів ведмідь.
Коли прийшли до клітки, чоловік і каже лисиці:
— Оце, кумо, та клітка!
— Та невже?! — здивувалася лисиця.
Розсердився ведмідь, закричав:
— Хіба не бачиш, що це клітка?! Оце залізне пруття, оце дверцята, невже не зрозумієш!
— Не сердься на мене, братику ведмідь! Те, що бачиш уперше, завжди дивує.
— Так, це правда, — погодився ведмідь, — але вирішуй швидше, бо я з голоду помираю.
— Постривай, любий ведмедю, — каже лисиця, — скоро ти наїсися, як ніколи раніше. Тільки дай мені відповідь ще на одне запитання, останнє.
— Питай, подивимось, — погодився ведмідь.
— Це клітка чи ні?
— Клітка!
— Залізна?
— Авжеж!
— Це дверцята?
— Дверцята!
— Все ясно, одного не збагну, як ти, такий величезний ведмідь, зміг поміститися в ній? Щось я не дуже в це вірю!
Увірвався ведмедеві терпець, він як закричить:
— Ах ти, злодійко куряча! Ти ба, питає, як це я в клітці помістився! Дивися ж, хай твої нерозумні сліпі очі переконаються!
— Не сердься, братику ведмідь, на мене, може, я справді сліпа та нерозумна. Але така вже в мене вдача, що, доки своїми очима не побачу і своїми вухами не почую, не можу повірити. Якби я тебе в клітці побачила, тоді б і повірила.
Заревів ведмідь од злості і поліз у клітку. А лисичка замкнула за ним дверцята й сказала ведмедеві:
— О, тепер зрозуміла. Обідай тут на здоров’я. А ми, куме, ходімо собі, в нас ще багато справ.