Важко було Лисичці хліба добувати. Постарілася вже, послабла, а їсти хочеться. От вона вдалася на хитрощі. Забігла десь у комин, обмазалася сажею та й ходить по лісі, голову звісивши, важко зітхаючи, чотки перебираючи. Звірі зразу боялися; почали тікати від неї, та вона масненько вговорювала їх:
– Бог з вами, дітоньки! Куди се ви? Мене боїтеся? Ні, не бійтеся, мої голуб’ята. Бачите, я черничкою зробилася, богу служу, постом тіло морю, поклони б’ю, на прощу до святого місця збираюся.
Почув се Півень. Дуже його зворушила Лисиччина побожність, та й каже до неї:
– Лисичко, божа черничко, возьми мене з собою на прощу.
– Добре, Півнику. Та що ти будеш пішки йти? Сідай на мій хребет. Багато я з твойого роду душ загубила, нехай хоч сю покуту за се прийму, може, мені бог гріхи дарує.
Сів Півень Лисичці на хребет, везеться. Аж здибають Голуба.
– Куди ви, люди божі? – питає їх Голуб.
– На прощу до святого місця.
– Возьміть і мене з собою.
– Добре, Голубчику! – мовить Лисиця. – Сідай і ти на мій хребет обік Півня, там і для тебе буде місце.
Сів Голуб, їдуть. Аж ось зустрічається їм Селезень (Качур).
– На добрий день, люди божі! А куди се вас бог провадить?
– На прощу до святого місця.
– Возьміть і мене з собою.
– Добре, синку! – мовить Лисиця. – Сідай на мій хребет. Там ще і для тебе найдеться місце.
Ішли вони, йшли, аж дійшли до широкої ріки. Прийшлося їм тут ніч ночувати, ще й день спочивати, порома дожидати. От Лисичка й мовить:
– Слухайте, мої дітоньки! Ось перед нами вода глибока, дорога далека. Бог знає, чи дійдемо до цілі, чи вернемо живі. Треба вам, дітоньки, висповідатися і покуту відбути, а як у кождого буде чисте сумління, то й дорога не така страшна буде.
– Добре. Ходімо шукати попа.
– А коли добре, – мовила Лисичка, – то нащо вам попа шукати? Адже ж я черничка, духовна особа така сама, як і піп. Ходіть лишень одно за одним за мною в отсю нору, я вас висповідаю.
Знайшла Лисичка нору під каменем, влізла до неї, мов до сповідальниці, та й кличе Півня:
– Ну, Півнику, дитино моя, ходи сюди ближче, признавайся, чим ти бога образив?
– Не знаю, Лисичко. Здається, нічого злого не зробив.
– Ой ти, грішнику, грішнику! – скрикнула Лисичка. – А хіба ж то не гріх, що ти досвіта пієш і людям спати не даєш? А то хіба не гріх, що ти пієш удруге геть перед світом, а подорожні думають, що вже світає, рушають у дорогу і попадаються в руки розбійникам? Адже се тяжкі гріхи, і за них тілько одна може бути покута – смерть!
І Лисичка вхопила Півника, заволокла його до нори, загризла на смерть і з’їла. А потім, облизавшися і дібравши покірного голоска, вистромила головку з нори і кликнула:
– А тепер ти, моє Голуб’ятко! Підійди ближче, на тебе черга признатися до всіх гріхів.
– Які ж там у мене гріхи, Лисичко-черничко?
– Ой небоже! – скрикнула Лисиця. – Невже ж се не гріх, коли ти по полю літаєш і зерно з поля свіжопосіяне видзьобуєш, і пшеницю з колосся п’єш? Се такий страшний гріх, що його тілько смертю можна спокутувати як слід.
І заким іще Голуб отямився, вже Лисиця вхопила його за головку, загризла і затягла до своєї нори. А потім, вихиливши голову, кличе Селезня.
– Ходи йти, небоже, сповідатися!
– Та чого мені сповідатися? – відмовляє Селезень. – Хіба я чим бога прогнівив?
– Ой синку, синку, не говори так! – побожно зітхаючи, мовила Лисиця. – Наблизися тілько сюди до мене, я тобі повім, який у тебе гріх на душі
– Ну, кажи, я й відси чую, – мовив осторожний Селезень.
– Страшний гріх! Адже ж се ти у короля корону вкрав і собі на голову настромив! Поглянь лише в дзеркало, як у тебе вся голова вилискується!
– Неправда, Лисичко, Не вкрав я королівської корони! Се ти сама вкрала її.
– Я? – скрикнула Лисичка. – Як ти можеш се говорити?
– Бо у мене свідки є, – мовив Селезень. – Ось зажди лишень тут, я їх зараз приведу.
Лисичка думала, що Селезень приведе їй качок, гусей або інших своїх свояків, і почала скубти Голуба, з’їла його й жде в своїй норі.
Тим часом Селезень іде дорогою, аж назустріч йому стрілець. Уже намірився, вже курок відвів, щоби вбити Селезня, та сей крикнув до нього:
– Стрільче, стій, не вбивай мене! Ходи за мною, я тобі покажу Лисиччину нору і ще й саму Лисицю викличу.
Зібрався стрілець, пішов за Селезнем, засів у корчах і навів стрільбу просто на вхід нори. А Селезень наблизився до нори та й кричить:
– Лисичко, Лисичко, виходи!
– А що там? – питає Лисичка зсередини.
– Се я, Селезень, прийшов і свідків привів.
– Ходи з ними до хати.
– Ні, Лисичко, вони не хочуть до твоєї хати, бо їм там затісно буде.
– Хіба їх так багато?
– Ні, Лисичко! Та що там балакати! Вийди, то сама побачиш!
Ледве Лисичка вихилила голову з нори, аж тут рушниця грим! Ударило Лисиці мов горючим полум’ям у очі. Тільки й могла, що скрикнути на Селезня:
– А куций день! А чорна година на тебе і на твоїх свідків!
Се були її остатні слова.