Жив колись, любі мої, в океані кит, який, певна річ, харчувався дарами моря. Поїдав він морських зірок, морських щук, крабів, камбалу, плотву, скатів обох статей, скумбрію, щученят та надзвичайно в’юнких вугрів. Загалом ковтав будь‑яку рибину, яка йому траплялася; гам! – і все. З часом дійшло до того, що в усьому океані залишилася тільки одна рибка‑крихітка. Вона рятувалася завдяки власній кмітливості, бо плавала трохи позаду від правого вуха ненажери, де почувалась у цілковитій безпеці. Врешті кит підвівся на своєму могутньому хвості й заявив:
– Я голодний.
На що маленька хитрунка лукаво поцікавилась:
– А чи доводилося вашій благородній та шляхетній китовій величності куштувати коли‑небудь людину?
– Ні, – хижо блиснув очима кит. – Це смачно?
– Дуже! – відповіла рибка. – Правда, важкувато перетравлюється в шлунку.
– Ну, тоді дістань кілька, – наказав океанський велетень, сильним ударом хвоста спінивши водну поверхню.
– Для першого разу вистачить і однієї, – запевнила крутійка. – Якщо ви попливете до п’ятдесятого градуса північної широти, сорокового градуса західної довготи (слова ці чарівні), то знайдете там серед моря на плоту вдягнутого у самі лише сині полотняні штани й підтяжки (не забудьте про підтяжки, мої любі) матроса з великим складаним кишеньковим ножем, чиє судно затонуло. Він, скажу я вам щиро, вельми розсудливий та розумний.
Тож кит негайно рушив у довгу путь, стрімко розтинаючи хвилі океану, й досяг указаної точки, де справді виявив серед моря на плоту вдягнутого в самі лише сині полотняні штани й підтяжки (не забудьте про підтяжки, любі мої) матроса з великим складаним кишеньковим ножем, чиє судно затонуло і який бовтав ногами у воді. (Хлюпатися йому дозволила матуся, інакше він ніколи не робив би цього, оскільки був дуже розсудливим та розумним.)
Зголоднілий кит широко, замалим не торкнувшись власного хвоста, роззявив пащу і проковтнув самотнього моряка, і пліт, на якому той сидів; і сині полотняні штани й підтяжки (не забули, мої любі, про них?), і великий складаний кишеньковий ніж; – усе опинилося глибоко в його теплому, темному нутрі. Далі він сито плямкнув губами та тричі обернувся навколо свого хвоста.
Тільки‑но матрос, усвідомив, що справді опинивсь у теплому, темному китовому нутрі, як почав тупати, гупати, плигати, скакати, стрибати, гасати, натикаючись на стінки шлунка; штурхатися, битися, щипатися, перекидатися через голову, качатися, кружляти, горлати, репетувати, верещати, гарчати, вити, зойкати, лементувати, голосити, торохтіти і навіть танцювати, хай невміло, традиційний матроський танок, унаслідок чого кит відчув себе зовсім зле. (Ви ще не забули про підтяжки?)
– Людина справді важка для травлення, – поскаржився він своїй незмінній супутниці. – Крім того, на мене напала гикавка. Що мені робити?
– Веліть йому забиратися геть, – порадила маленька шельма.
Скривившись, кит гаркнув у власне нутро морякові:
– Ану вилазь, і без жартів! У мене від тебе гикавка.
– Е, ні, – хмикнув моряк, – так не піде! Доправ мене до рідних берегів та сивих скель Альбіону, і, можливо, я над цим поміркую.
І чоловік розходився ще дужче.
– Ліпше відвезти його додому, – скрушно зітхнула рибка, старанно приховуючи усмішку, – адже я попереджала, що цьому чоловікові пальця в рот не клади.
Довелося бідоласі активно, наскільки давала змогу гикавка, попрацювати плавцями і хвостом, і зрештою він побачив рідні береги матроса та сиві скелі Альбіону. Кит наполовину випхався на обмілину й широко розтулив рота, промимривши:
– Пересадочна станція.
Не встигла пролунати ця фраза, як моряк вивільнився з пащі. Та поки тривала подорож, він, напрочуд розсудлива і розумна людина, настругав із плоту дерев’яних трісочок, склав їх хрест‑навхрест, міцно зв’язав підтяжками (тепер ви знаєте, навіщо було про них пам’ятати!) й упхнув до китової пельки досить надійну щільну решітку, де вона і застрягла. Відтак задоволений чоловік продекламував іронічний віршик, якого ви, звичайно, не чули, а тому я його розповім:
Із решіткою будеш плисти,
Й тоді менше їстимеш ти.
Неабияким дотепником був той матрос‑ірландець, що рушив узбережжям додому до своєї неньки, тієї самої, яка дозволила йому бовтати ногами у воді. Дещо пізніше наш герой одружився і надалі жив довго й щасливо. Між іншим, кит теж. Але відтоді через ґрати у власній горлянці, які ні виплюнути, ні ковтнути, їсти він міг тільки дрібну рибу; ось чому нинішні кити ніколи не їдять ні дорослих людей, ні маленьких хлопчиків чи дівчаток.
А маленька кмітлива рибка поспішила сховатися в мулі під брамою екватора, бо вважала, що кит гніватиметься на неї.
Складаний ніж моряк забрав із собою. Коли він брів берегом, то був одягнений у сині полотняні штани, проте вже без підтяжок, з яких (пригадуєте?) вийшла решітка. Ось і казці кінець.